Читати книгу - "Відродження"

на дев’яносто тисяч. А що головним виконавцем там мав бути улюбленець Детройта Боб Сеґер, то зала обіцяла бути майже повною. «Джонсон Кетс» опинилися на гребені слави, а в рок-н-ролі такі шанси нечасто випадали вдруге. Тож Фелікс Ґренбі вчинив з Г’ю так само, як Келлі Ван Дорн із «Білої блискавки» — зі мною.

— Я на нього зла не держу, — запевнив Г’ю. — Якби ми помінялися ролями, я б, може, те саме зробив. Він найняв тимчасову заміну в детройтській «Студії Ламур», і той хлопець вийшов з ними на сцену того вечора в «Куполі».

Звільняв його Ґренбі особисто: не говорив, а писав нотатки й піднімав їх угору, щоб Г’ю читав. Він нагадав, що інші музиканти в «ДжК» походили з сімей середнього класу, а родина Г’ю була реально багатою. Він може полетіти в Колорадо в зручному сидінні біля носа літака й звернутися по консультацію до найкращих лікарів. На останньому аркуші Ґренбі великими літерами написав: «СКОРО ДО НАС ВЕРНЕШСЯ, САМ НЕ ПОМІТИШ ЯК».

— Аякже, — сказав Г’ю, коли ми сиділи в затінку і їли сендвічі з «Табіз».

— Ти досі сумуєш за ними? — спитав я.

— Ні. — Довга пауза. — Так.

* * * * *

У Колорадо він не повернувся.

— А якби й вертався, то вже точно не літаком. Здогадувався, що на висоті понад двадцять тисяч футів моя голова може вибухнути. Крім того, додому я не хотів. Хотів лише зализати рани, вони все ще кривавили. А Детройт так само підходив для зализування, як і будь-яке інше місце. Принаймні я себе в цьому переконав.

Симптоми не щезли: запаморочення, нудота (від помірної до сильної), і завжди те пекельне дзеленчання, іноді тихе, а іноді таке гучне, що він думав — ще трохи, й голова розколеться навпіл. Зрідка всі ці симптоми відступали, як хвиля прибою, і тоді він спав, десять чи навіть дванадцять годин поспіль.

Жив він у зачуханому готелі на Ґранд-авеню, хоча міг дозволити собі щось краще. Два тижні відкладав похід до лікаря, тому що боявся почути про злоякісну неоперабельну пухлину мозку. А коли нарешті примусив себе зайти в клініку на Інкстер-роуд, де приймали без запису, медик-індус, якому на вигляд було років сімнадцять, послухав, покивав, узяв кілька аналізів і порадив Г’ю лягти в лікарню, щоб здати більше аналізів, а ще отримати експериментальні ліки від нудоти, які він сам призначити не може, дуже шкода.

Замість піти в лікарню, Г’ю почав ходити на довгі й безцільні сафарі (коли запаморочення дозволяло) туди й назад уздовж уславленого відрізка детройтської дороги, знаної як Восьма миля[104]. Одного дня він проминув вітрину, захаращену радіоприймачами, гітарами, патефонами, касетними магнітофонами, підсилювачами й телевізорами за вкритим пилюкою склом. На табличці було написано, що це «Нова й уживана електроніка Джейкобза»… хоча, на погляд Г’ю Єйтса, там усе було розбите в какашку й нічого нового не було.

— Я тобі точно не скажу, чому я тоді зайшов. Може, якась ностальгія за тими аудіоцукерочками вилізла. Або то був напад самобичування. А може, я просто думав, що там працює кондиціонер і можна буде трохи прохолонути — знав би ти, як я помилявся. Або ж усе вирішила табличка біля дверей.

— А що на ній було написано?

Г’ю подивився на мене і всміхнувся.

— «Ви можете довіритися Препу».

* * * * *

Він виявився єдиним відвідувачем. Полиці були заставлені різними пристроями, набагато екзотичнішими, ніж зразки у вітрині. Деякі з них він впізнав: вимірювальні прилади, осцилоскопи, вольтметри та стабілізатори напруги, стабілізатори амплітуди, вирівнювачі, інвертувальні підсилювачі потужності. По підлозі зміїлися електричні проводи, скрізь були натягнуті дроти.

Власник зайшов у двері, облямовані різдвяною гірляндою миготливих лампочок. («Може, задзеленчав дзвоник, коли я увійшов, але я точно його не чув», — сказав Г’ю.) Мій давній «п’ятий персонаж» був одягнений у вилинялі джинси й просту білу сорочку, застебнуту на всі ґудзики аж до комірця. Його губи заворушилися, було видно, що він каже «Здрастуйте» і щось на зразок «Чим можу допомогти». Г’ю махнув йому рукою, похитав головою і пішов уздовж полиць. Вибрав «Стратокастер» і провів рукою по струнах, перевіряючи, чи не розладнаний.

Джейкобз роздивлявся його зацікавлено, але без видимої тривоги, хоча рок-патли Г’ю тепер звисали на плечі жирними пасмами, та й одяг був брудний. Десь через п’ять хвилин, коли він вже почав втрачати інтерес і подумував повертатися в блощичник, де тепер вішав капелюха, налетіло запаморочення. Він заточився, виставив уперед руку й збив на підлогу розібрану стереосистему. Він майже опанував себе, але останнім часом мало їв і світ навколо став сірим. А перед тим як ударитися об запорошену дерев’яну підлогу крамниці, Г’ю почорнів. Один в один моя історія. Тільки місце було іншим.

До тями він прийшов у кабінеті Джейкобза. На лобі лежала холодна ганчірка. Г’ю попросив вибачення й сказав, що заплатить за все, що розбив. А Джейкобз відсахнувся й заблимав очима від подиву. Останніми тижнями Г’ю часто спостерігав таку реакцію.

— Вибачте, якщо я надто гучно говорю, — сказав він. — Я не чую себе. Глухий.

Із верхньої шухляди свого захаращеного стола (я легко міг його собі уявити, засипаний обрізками дроту й батарейками) Джейкобз витяг блокнот. Швидко щось нашкрябав і підняв блокнот угору: «Недавно? Я бачив вас із гітарою».

— Недавно, — погодився Г’ю. — У мене якась хвороба Меньєра. Я музикант. — А подумавши, він розсміявся… беззвучно для власних вух, хоча Джейкобз відповів усміхом. — Був музикант.

Джейкобз перевернув аркуш у нотатнику, швидко накидав текст і підняв догори: «Якщо це Меньєра, я можу стати вам у пригоді».

— І став, як я бачу, — сказав я.

Обідня перерва скінчилася; дівчата вже пішли всередину. У мене були справи (багато справ), але я не мав жодного наміру йти, поки не почую історію Г’ю до кінця.

— Ми досить довго сиділи у нього в кабінеті. Розмова йде повільно, коли один зі співрозмовників мусить записувати свої репліки. Я спитав, як він думає мені допомогти. Він написав, що віднедавна експериментує з черезшкірною електричною стимуляцією нервів, скорочено — ЧЕСН. Сказав, що думка використовувати електрику, щоб стимулювати ушкоджені нерви, походить з глибини віків, що цей метод винайшов якийсь давній римлянин…

Десь у надрах моєї пам’яті відчинилися припорошені пилюкою двері.

— Давній римлянин на ім’я Скрибоніус. Він відкрив, що коли чоловік із хворою ногою ступає на електричного вугра, біль іноді стихає. І оце його «віднедавна», Г’ю, повна туфта. Твій Преп грався з ЧЕСНом ще до того, як його було офіційно винайдено.

Він