Читати книгу - "Сповідь"

Якби я, як інші люди, міг позичати і боргувати у харчевнях, я легко виплутався б зі скрути, але я не вмів цього, і подібні речі були мені огидні. Аби зрозуміти, до якої міри доходило моє невміння брати в борг і відраза до боргів, досить сказати, що, проживши майже все життя у скрутних обставинах і часто не маючи навіть шматка хліба, я ні на мить не затримував платежів кредиторам, коли ті вимагали у мене грошей, і завжди мав за краще страждати, ніж брати в позику.

Людина, змушена ночувати на вулиці, напевно бідує, а саме це не раз траплялося зі мною в Ліоні. Я вважав, що краще витратити останні гроші на хліб, а не на нічліг, оскільки смерть з голоду загрожувала мені більше, ніж від недосипання. Але найдивовижніше те, що і в такому тяжкому становищі я не відчував ані тривоги, ані смутку. Майбутнє аніскільки мене не турбувало, і я чекав на відповідь, яку мала отримати мадемуазель дю Шатле, ночував просто неба і спав прямо на землі чи на лавці так само спокійно, як на ложі, устеленому трояндами.

Пам’ятаю, одного разу я провів чарівну ніч за містом, на дорозі, що звивалася понад берегом Рони чи Сони, – не пригадую точно, якої з двох річок. Потойбіч до дороги терасами спускалися сади. Того дивовижного вечора стояла сильна спека, роса зволожувала пониклу траву, вітру не було, в повітрі відчувалася приємна прохолода, призахідне сонце підсвічувало червоною барвою хмари, віддзеркалення яких надавало воді рожевого відтінку, у садах перегукувалися солов’ї. Я йшов у якомусь екстазі, всім серцем і душею тішачись чарівністю ночі і лише зітхаючи про те, що тішуся всім цим наодинці. Поглинутий своїми солодкими мріями, я загулявся до пізньої ночі, не помічаючи втоми. Нарешті відчув, що втомився. Я з насолодою ліг на якусь кам’яну плиту в своєрідній ніші чи склепінчастому заглибленні стіни на одній з терас; верхівки дерев утворили покров над моїм ложем, якраз наді мною співав соловей, і я заснув під його спів. Мій сон був солодкий, а пробудження ще солодше. Вже зовсім розвиднилося; розплющивши очі, я побачив воду, зелень і мальовничий пейзаж. Я встав, потягнувся, відчув голод і весело попрямував до міста, вирішивши ситно поснідати на свої останні дванадцять су. Я був у такому гарному настрої, що йшов і співав усю дорогу; пам’ятаю навіть, що співав кантату Батістена[62] «Купання Томері», яку знав напам’ять.

Хай благословить Бог доброго Батістена з його кантатою, бо вона забезпечила мені кращий сніданок, ніж той, на який я розраховував, і ще кращий обід, на який я не розраховував зовсім! Я йшов і співав і раптом почув позаду себе чиїсь кроки. Оглянувшись, я побачив ченця-антоніанця, який слухав мене з очевидним задоволенням. Він підійшов, привітав мене і спитав, чи знаю я ноти. Я відповів, що трохи знаю, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що знаю їх дуже добре. Він продовжував розпитувати мене, і я розповів йому частину своєї історії. Він запитав, чи не доводилося мені переписувати ноти. Я відповів: «Частенько». То була правда. Кращим способом навчитися музики було для мене переписування нот. «Чудово, – сказав він, – ходімо зі мною, я можу дати вам заняття на кілька днів, протягом яких ви не матимете потреби ні в чому, якщо тільки погодитеся не виходити з кімнати». Я охоче прийняв пропозицію і пішов за ним.

Антоніанця звали Ролішон, він любив музику, добре знав її і співав маленькі концерти, які влаштовував зі своїми друзями. То було цілком невинне і чесне захоплення, але, очевидно, пристрасть його до музики доходила до божевілля, яке він мусив до певної міри приховувати. Він провів мене в маленьку кімнатку, де я побачив багато переписаних нот. Він дав мені для переписування інші ноти, зокрема й тієї кантати, яку я співав і яку він сам через кілька днів мав співати. Я провів там три-чотири дні, присвячуючи переписуванню весь час, коли не їв, бо ніколи в житті я не почував себе таким голодним і ніде мене так смачно не годували, як у Ролішона. Він сам приносив мені з кухні їжу. Ніколи ще не їв я з таким задоволенням, і треба признатися, що дармові харчі були дуже до речі, оскільки я на той час висох, як скіпка. Я працював майже так само охоче, як їв, але моє серце, правду кажучи, не позбавило мене від багатьох помилок.

Через кілька днів Ролішон, зустрівши мене на вулиці, сказав мені, що переписані мною ноти зовсім непридатні для виконання, так багато в них пропусків, повторів і плутанини. Треба визнати, що до цієї справи я був дуже мало здібний не тому, що я писав негарно чи переписував неточно, а тому, що нудьга від тривалої праці робить мене таким неуважним, що я більше стираю і виправляю, ніж пишу, і якщо не звіряю переписане якнайуважніше, то воно для виконання не годиться. Тож, бажаючи зробити все добре, я все зіпсував і, намагаючись виконати роботу швидко, робив її абияк. Незважаючи на це, Ролішон так само добре ставився до мене і на прощання ще дав мені грошей, які я зовсім не заслужив. Ці гроші допомогли мені остаточно стати на ноги, а через кілька днів я отримав звістку від матусі із Шамбері, а разом з нею і деяку суму на подорож до неї. Я радо здійснив її бажання. Відтоді мої кошти нерідко були обмежені, але мені ніколи не доводилось голодувати. Про той час я згадую з вдячністю Провидінню. Тоді я пережив злидні і голод востаннє.

Я залишався в Ліоні ще майже тиждень, чекаючи, поки мадемуазель дю Шатле виконає матусине доручення. Тепер я частіше заходив до неї, маючи втіху розмовляти з нею про її подругу, до того ж мені вже не доводилося приховувати від неї свого становища. Мадемуазель дю Шатле не можна було назвати ні молодою, ані вродливою, але вона не була позбавлена грації; вона була доброзичлива і проста, а розум її надавав цій простоті особливої краси. У неї була схильність до спостережливості звичаїв, що допомагає вивчати людей. І саме від неї цього навчився і я. Вона полюбляла романи Лесажа, особливо їй подобався «Жиль-Блаз», вона часто говорила мені про нього і дала мені почитати цю книжку. Я прочитав її із задоволенням, але тоді я ще не дозрів для такого читання; мені потрібні були романи з палкими почуттями. Отож, весь свій час я проводив