Читати книгу - "Астальдо"

час змінюються. І батько там. Батько завжди там… І тут… І скрізь… Його спокійний голос чути по всьому рушенню. Він підіймає змучених, помагає нести дітей, умовляє встати валінорських коней. Татко встигає всюди, і усміх розсвічує обличчя тих, хто бачить його.

— Кляті Феанаріони, — бурчить позаду Алмареа, — незле погрілися біля кораблів. Щоб їм все життя снилася крига та хуртовина.

— От сюди б Вогняного Духа, — хмикає хтось із лучників, — одразу б охолов на льоду.

— Коли ми їх наздоженемо, то притягнемо сюди і змусимо повернутись назад цим же шляхом.

— Особливо гарний вигляд мав би рудий синочок Феанаро.

— Котрий з рудих, їх же троє?

— Старший, ясна річ. Це так красиво — багряне на білому.

— Багряне — це його кров?

— Його волосся, нерозумний Ельда! Уяви собі, як він стирчить з замету — високий же…

Сміх ззаду, хрипкий сміх, мов каркання ворона. Чийсь докірливий голос:

— Нолдор, стуліть роти, бо вас почує cano. Не можна топтати йому душу.

— Не можна сварити Феанаріонів? А що ж іще нас зігріє, скажи будь ласка?

— Свари кого завгодно, хоч і себе самого, що рушив під таку хурдигу з дому, але не чіпай Руссандола.

— Ти що, теж його оtorno?

— Моя совість ще не примерзла до льоду, ось і все. Що не до вподоби — з’ясуємо на тому березі.

— Но-олдор! — гукає Фіндекано не обертаючись, — дурні розмови геть! Заспівуй!

Десь посеред загону засвистіла флейта. Пальці у музиканта замерзли, але він старається, дуже старається. Алмареа, котрий відчуває свою провину, заспівує пісеньку, простеньку пісеньку свята врожаю про смачні плоди Яванни.

— Дарувала… Дарувала дар, назад не прохала…

Але ж це тільки яблучко…

Моя панно, це лише яблучко…

А я вірив, що ти покохала…

— Ось доберемося на той бік, — мріє під пісню Мірімон, — а там панни-Синдаріе. Волосся їхнє сяє в світлі зір…

— А там лава urqui — лучників, — пирхає Алмареа, — і ти вже вітаєш Суддю Намо, не встигнувши навіть привітатися з панною.

— О, ти хочеш моєї погибелі, щоб всі діви Ендоре дивилися тільки на тебе!

— Ні, спершу ми одружимо cano. Наш cano красень писаний — сині очі, чорні брови. Ось на кого дивитимуться діви Ендоре!

— Тож тримаймося, Нолдор, щоб Феанаріони не переманили наших панночок!

— Особливо Туркафінве — ото вже облесник!

— Нолдор, я бачив на власні очі, як Турко підпалив собі волосся смолоскипом. Тепер його покохає лише панна з urqui.

— Ото буде пара — він добрий, і вона гарна…

Сміх, хрипкий сміх з заледенілих вуст. Розумник Алмареа… Смійся сам, сміши Ельдар. Ми дійдемо. Ми мусимо дійти.

Фіндекано зупиняється, і показує Алмареа рукою — проходьте. Він мусить подивитися, що там ззаду. Якщо передні бадьоряться над силу, то там далі — мовчать. Мовчати не можна, той, хто занадто заглиблюється в себе, наступного разу не підніметься з-під снігу.

— Нолдор, не мовчати! Говорити…

— Не маю сили…, - шепоче один з лучників. Він хилитається від утоми, але лук при ньому, і тул зі стрілами, і меч… І круглий щит зі срібними зорями висить за спиною… І кольчуга згорнена в наплічнику, тонесенька кольчуга, витвір зброярів-Ельдар, яка, однак, може витримати удар і стріли, і меча, і списа.

У воїна гарне ім’я — Синьагіл, Вечірня Зоря. Фіндекано знає імена всіх своїх лучників, хоча багатьох з них бачив лише на святах, і спілкувався з ними дуже зрідка.

— Добру зброю маєш, Синьагіле. Сам робив?

— Сам, cano… Звісно, сам…

— Говори зі мною, воїне.

— Про що, cano?

— Говори… Про те, як дійдемо.

— Якщо дійдемо…

— Мусимо дійти. Ми побачимо зелені луги у світлі зір, і духмяні квіти ночі відкриються нам назустріч. Ми впадемо в ці духмяні трави, ми торкнемося вустами джерельної води…

— Нині у мене лише сніг на вустах, cano… Але ви так добре сказали… Я вже бачу ці квіти…

— Не спати! — Фіндекано штурхає лучника у плече, той хилитається, але випростується.

— Я йду, cano… Я йтиму, доки мій дух рухатиме моїм тілом…

— Дивись, Синьагіле! Я зараз повернусь, і хай тільки ти надумаєш відпочити…

Синьагіл посміхається винувато. Фіндекано відмічає собі — за цим Ельда потрібно стежити, він на грані…

Ось врешті його загін весь попереду. З хуртовини виринають постаті — чоловіча та жіноча.

Туракано крокує твердо, тримаючи жону під руку. Малу Ітарільде вони несуть по черзі. Еленве не єдина жінка, котра іде з воїнами, але напевне єдина, яка не розлучається з донькою. Дітей садовлять на коней, примощують на волокуші з шатрової тканини. За ними стежать цілительки, даючи змогу матерям відпочити. Еленве не відходить від чоловіка, і не відпускає від себе дитя. Ніжна білява Ваніе, проклята Богами разом з Нолдор…

— Вітаю, брате, — мовить Фіндекано.

Туракано посміхається йому. Середній Нолофінвіон є суворішим за старшого, і більш запальним, однак нині він полагіднішав — задля Еленве.

— Скільки у тебе не прокинулось сьогодні? — питає Фіндекано стиха.

— Двоє, - так само стиха відповідає Туракано, — всього лише двоє.

— Шлях їхній на Захід хай буде прямим… Мої йдуть усі…

— Хвала Богам, хоч вони і прокляли нас.

— Незабаром потрібно буде змінити Фінарато та його Ельдар…

— Атож… Старший брате, прошу тебе, умов цю вперту nisse повернутись до обозу…

— Нізащо, — голос Еленве з-під каптура плаща є втомленим, але бадьорим, — я витримую швидкість. Ми з Ітарільде гарні воїни, старший cano. Нам би ще стріли та лук…

Фіндекано знизує плечима і вимовно дивиться на брата. Дійсно, діви та жони легше переносять дорогу. З ніжних квітів Валінору жодна ще не втратила hrоа, окрім тих шістьох, котрі щезли разом зі своїми близькими в льодовій тріщині. Жони мовчки підіймаються з заметів, виходять із шатер, жони несуть дітей, бо їхні кохані несуть зброю, жони наділяють замерзлих вояків шматочками дорожнього хліба з наплічників… Жони не сварять Феанаро та його Ельдар, не клянуть, не насміхаються. Жонам не снились геройські подвиги, окрім хіба що Артаніс з Арельде та ще кількох nerwen, вони просто йдуть за тими, без кого не мислять вічності.

— Амаріе, — тим часом мовить Еленве, — зробила велику помилку. Подивіться на Фінарато, на ньому ж лиця немає. Хіба це важкий шлях? Ну, трохи холодно… Але ж у неї навіть немає дитини від Фінарато, немає пам’яті… Як вона могла повернути назад?

Нолдор йдуть на гордості, Еленве рухає кохання. Її блакитні очі звернені лише на Туракано, її руки обіймають доньку, що дрімає під теплим плащем, заплющивши оченята…

— Старший cano, знаєш, що мовила нині моя донечка? Що їй снилося багато білих квітів і між ними — метелики-нічниці.