Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Напевне, це було вигадане ім’я, яке він використовував. — Вона повернула мені права. — Боже!
Я зачинив бардачок та вийшов із машини. У Емми був кумедний вираз обличчя.
— Що? — запитав я.
— Цікаво, чи було його справжнім ім’ям «Ейб»? — промовила вона.
Це питання не було божевільним, але з певних причин мене зачепило.
— Авжеж.
Вона глянула на мене.
— А ти впевнений?
В її очах було німе питання. Якщо Ейб був здатен на такий обман, то був і я?
— Упевнений, — відповів я та відвернувся. — Уже майже дев’ята. Вибираймо тачку та їдьмо.
— Ти за кермом — ти й вибирай.
Вибір був легкий. «Капріс» був більш практичний автомобіль — він мав четверо дверцят, а не двоє, більший багажник, і на дорозі привертав би до себе менше уваги. Але інший був набагато, набагато крутіший, а на вигляд прудкіший, і після аж цілих трьох секунд обмірковування я показав на нього та сказав:
— Цей.
У мене ще ніколи не було справжньої автомобільної подорожі (хіба тільки через «жирне пузо» Флориди,[38] щоб відвідати двоюрідних братів і сестер у Маямі, що навряд чи рахувалось), й ідея здійснити її в цій машині була занадто спокусливою, щоб опиратися.
Ми всілись у вибрану машину. Я пультом відчинив гаражні ворота і запустив двигун, який пробудився до життя з таким ревом і з таким славним гортанним гарчанням, що Емма злякалась. Коли я заднім ходом виїжджав із під’їзної алеї на вулицю, то побачив, як вона закотила й заплющила очі.
— Прямо як Ейб! — зауважила вона за якусь мить, перекрикуючи двигун.
— Тобто?
— Взяти таку машину для секретних місій!
Я залишив машину на холостому ходу на вулиці, припаркував авто моїх батьків у гаражі Ейба та зачинив гаражні ворота. Потім я повернувся в загадкове, без розпізнавальних знаків, купе, широко всміхнувся Еммі та натис ногою педаль газу. Двигун заревів, як звір, і, коли ми рвонули з місця, нас утиснуло в спинки наших крісел.
Інколи людям буває необхідно трохи повеселитись. Навіть під час секретної місії.
* * *
Поки нас із Еммою не було, зі своєї наради в Акрі, яка тривала всю ніч, повернулася пані Сапсан та одразу рухнула у своє ліжко на верхньому поверсі — це були ті рідкісні хвилини, коли я точно знав, що вона дійсно спить. Ми зібрали всіх дітей у спальні внизу та зачинили двері, тож наші голоси її не розбудили б.
Я попросив присутніх підняти руки, запитавши:
— Хто з нами?
Руки підняли Єнох, Олівія і Мілард. Клер, Г’ю, Бронвін та Горацій — ні.
— Місії змушують мене нервувати, — пояснив Горацій.
— Клер, — звернулась Емма, — а чому ти не підняла руку?
— Ми вже маємо місії, — відповіла дівчинка. — Я керую доставкою ланчів і десертів у всі бригади з відновлення петлі в Бельгії.
— Це не місія, Клер, це робота.
— А ви доставляєте пакети! — глузливо посміхнулась Клер. — Яка ж це місія?
— Ця місія має допомогти одному дивному, що в небезпеці, — відповів їй Мілард. — Після доставки пакетів.
— Бронвін, а як ти? — запитав я. — З нами чи ні?
— Мені незручно обманювати пані Сапсан. Хіба ми не повинні розповісти їй про це?
— НІ! — в унісон відказали всі, крім Клер.
— А чому ні? — запитала Бронвін.
— Мені це теж незручно, — сказав я, — але вона зупинить нас, тому ми не можемо.
— Якщо ми дійсно хочемо допомогти Дивосвіту, то тільки так, — пояснила Емма. — Ставши наступним поколінням бійців, які знамениті не тим, що позують при нагоді для фото десь у Акрі.
— І які не запитують дозволу щоразу, коли захочуть щось зробити, — додав Єнох.
— Саме так! — сказав Мілард. — Директорка й досі ставиться до нас, як до дітей. Нам усім десь років по сто, заради пташки, і нам саме час почати поводитись відповідно до свого віку. Або хоча б відповідно до половини свого віку. Ми повинні самі почати приймати рішення за себе.
— Це те, що я кажу роками, — зауважив Єнох.
Я зрозумів, що мої дивні друзі вже змінились, але спосіб, у який ставилася до них пані Сапсан, — ні. Після того як їм довелось покинути Кернгольм, вони отримали велику дозу свободи — як і я, — а час, проведений ними в Акрі під наглядом не однієї, а понад дюжини імбрин, породив у них відчуття задухи. За останні кілька місяців вони подорослішали більше, ніж за останні півстоліття.
— А як ти, Епістоне? — запитала Емма Г’ю.
— Я пішов би, — відповів той, — та в мене власна місія.
Ми й без пояснень знали, що він мав на увазі. Він через Панконтуркон шукатиме Фіону.
— Ми розуміємо, — сказав я. — Ми в наших подорожах теж будемо її шукати.
Він, зажурений, кивнув.
— Дякую, Джейкобе.
Отже, з нами були всі, крім Горація, Клер та Бронвін — і тоді Бронвін передумала.
— Окей, я піду. Мені не подобається брехати, але якщо ми дійсно хочемо допомогти дивній дитині, чиє життя в небезпеці, а брехня є єдиним способом зробити це, тоді було б непорядно не збрехати, чи не так?
— Дурна думка над розумним пролетіла, а дурному на голову сіла, — прокоментувала Клер.
— Ласкаво просимо на борт, — сказала Емма.
Усе, що нам залишалося, набрати команду. Я сказав, що ми можемо взяти тільки двох, що викликало в декого розчаровані вигуки. Незважаючи на сказане мною напередодні ввечері, я трохи хвилювався, що половина з них не мала ще уроків нормалізації і їхня готовність протистояти сучасному світу була потенційно вразливою. І в той же час, коли я чекав і потребував їхньої допомоги, мені також було необхідно зосередитись на нашій місії, а не на поясненні того, як працюють пішохідні переходи та двері ліфтів і як просто та невимушено спілкуватись із сучасними звичайними. Але, замість того щоб залізати в цю тему, бо це б могло завдати болю їхнім почуттям, я просто заявив, що не хочу перевантажувати автомобіль.
— Тоді виберіть мене! — вигукнула Олівія. — Я маленька і важу майже нічого!
Я уявив собі, як Олівія забула надягнути черевики і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.