Читати книгу - "Vivat Academia!"

Він знову насупився.

Устина відвернулася, підкреслено зосередивши увагу на власному блокноті. Ляна заплющила очі і повернулася до приготування візерунків. Її цікавість до Слов’яна була явищем непотрібним, ба навіть небезпечним. Треба було думати про порятунок, а не про цього зайду невідомо звідки.

Ляна не знала, скільки часу минуло, коли Слов’ян нарешті сказав:

— Вирушаймо.

Рися побігла будити Елу. Ляні було цікаво, чи справді її подрузі вдалося заснути. Знаючи Елу — цілком можливо.

Незважаючи на те, що за дверима, радше за все, було повно істот, Ляна не відчувала болю у правиці. Та взагалі поводилася на диво пристойно, і почуття голоду дівчину більше не турбувало. Тільки пам'ять про те тепло, яке Ляна відчула, коли Слов’ян завадив їй відчинити двері, досі не вицвіла.

Тепер, коли до півночі лишалися лічені хвилини, відчинити двері було справою необхідною. Що робити далі, всі знали чітко.

Ляна відсунула засув і швидко відступила убік. Ривком відчинивши двері, Слов’ян, який стояв поруч, виставив уперед обидві руки: металеві стрічки протягнулися крізь сіни, пронизуючи простір і одну істоту, що туди вже встигла дістатися. Шматки розрізаної потвори впали на купу ще якогось рвання. Мабуть, це були тіла тих істот, котрі піймали дівчат у пастку — голови ж бо залетіли до кімнати.

— Мало. — Голос Слов’яна прозвучав беземоційно — хлопець просто констатував факт. — Далі може бути гаряче. Уперед.

Рися вибігла одразу після Слов’яна, похапцем взяла своє взуття, що його лишила у сінях, далі вийшли Ела та Устина. Ляна трималася позаду.

Надворі істот було більше, може, з десяток. Ела і Устина відійшли за спини Слов’яна та Ляни, Рися заходилася креслити довкола них і себе коло ритуальним ножем. Робила вона це спритно і без зайвої паніки. Тепер її руки не дрижали — може, ще й тому, що дівчина помітила біля клумби свій скутер, на вигляд цілком неушкоджений.

Ляна вивільнила кілька візерунків відштовхування і приготувалася до болю у правиці, однак нічого не відчула. Біль зник, наче його і не було ніколи.

Вперше після повернення із Чорного Сектору Ляні вдалося застосувати візерунок без того, щоб правиця якось відгукнулася на таку активність.

Оглушені Ляною потвори стали жертвами стрічок Слов’яна, котрий розрізав тіла істот так само легко, як масло. Дивитися на це було неприємно. Надто вже істоти зовні нагадували людей — так само, як потвори Чорного Сектору.

— Рядові, — звернувся до Ляни Слов’ян. У його спокійному голосі можна було почути натяк на тривогу. — Серед них нема жодної «літаючої голови», не кажучи про щось серйозніше.

— А ви гарно працюєте в парі, — зауважила Ела, коли Рися підбігла до скутера і почала щось там перевіряти.

Ляна і Слов’ян мимохіть перезирнулися, не розуміючи, кого саме Ела має на увазі. Принаймні, Ляна не розуміла: про що думав Слов’ян, лишалося загадкою.

— Все працює, — тим часом підсумувала Рися. У слабкому світлі ліхтаря біля будинку Ляна бачила, яке полегшення відбилося на обличчі її подруги. — Що робимо далі? — Рися запитально подивилася на Слов’яна.

— Рисе, Ело, Устино, — замість нього почала говорити Ляна, — сідайте на скутер. Ви поїдете. Ми — підемо пішки.

— Вже «ми», гм? — Ела навіть у тривожні хвилини не могла бути серйозною.

— Ми без тебе не поїдемо, — палець Рисі вказав на Ляну, — навіть думати про це не смій.

Ляна не стала знову пояснювати, що вчотирьох на скутері не всядешся, що її візерунки краще підходять для нападу і що вона може сама про себе подбати.

— Разом або ніяк, — підтвердила Ела. Устина мовчала.

— Можливо, на скутері поміж істот не вийде проїхати, — додав свою ложку дьогтю Слов’ян. — Якщо їх за ворітьми багато.

— Мовчав ти краще б, дитино природи, — порадила Ела. — Це я зазвичай лихо прикликаю, не відбирай у мене хліб.

— У тебе язик без кісток, — зітхнула Ляна. — Краще поможи Рисі зі скутером.

Доки дівчата розмовляли, Слов’ян, не гаючи часу, рушив до воріт. Ляна пішла за ним, достеменно не розуміючи, чому вона це робить. За мить дівчина зупинилася, наче наштовхнулась на невидиму, але від того не менш матеріальну стіну.

Цього разу болю не було. Чорна пустка привітала Ляну знайомим видивом — навпроти дівчини стояв її власний двійник. Поки не безликий, точнісінько як на початку попереднього марення.

— А… гр… Забирайся! — Ляна сама не чекала від себе такої бурхливої реакції. Двійник, однак, не почувався враженим. Похитавши головою, Лянина копія простягнула до дівчини руку — і Ляна побачила у ній ритуальний ніж.

Перш ніж дівчина второпала, що то за річ і що із нею збирається робити її двійник, Лянина копія відступила від свого оригіналу. Повільно, ніби знущаючись, піднесла руку з ножем до власного обличчя — Ляна відстежувала кожен рух, не в змозі відвернутися, — і вдарила.

Ніж увійшов в щоку копії з ледь чутним звуком — тріском розірваної плоті. Наче тканина, яку розрізали, подумала Ляна.

Цією дією, однак, двійник дівчини не вдовольнився. Не виймаючи ножа із плоті, Лянина копія потягла за руків’я, убік і донизу, розкроюючи власну щоку. Потім висмикнула ніж: з її підборіддя рясно стікала кров.

Усміхаючись — її зуби також були в крові, — копія дівчини встромила ніж до своєї другої щоки. Потому двійник зробив крок уперед. Власне жахливо спотворене обличчя наблизилося до Ляни упритул, і щось підказувало дівчині — це ще далеко не кінець.

Наступної секунди Ляна почула чийсь голос.

— Ой! Ти як? Отямся! — Хтось трусив дівчину за плечі, і їй не лишалося нічого, крім як розплющити до того, виявляється, заплющені очі.

— Я… зі мною все гаразд. — Ляна зрозуміла, що спирається на Слов’яна, який немилосердно її трясе, і спробувала відступити вбік. — Пусти… мене.

Ні, все було зовсім не гаразд. Ляна пересвідчилась у цьому, тільки-но Слов’ян, недовірливо вдивляючись у її обличчя, забрав руки. Треба сказати, зробив він це з помітною неохотою. Можливо, щось відчував.

Варто було Слов’янові відпустити її, як у свідомості Ляни виникли слова, котрі їй не належали:

«Озерна Діво».

Щось схоже із нею вже траплялося. В закинених акведуках, якими подорожували гості із районів беззаконня, поруч із незримими для інших шматками плоті.

«Ми прийшли за тобою».

Але цього разу Ляна не відчувала болю. Можливо, тому, що Слов’ян міцно тримав її за плече… знову. І коли тільки встиг.

Це була єдина прив’язка до реальності — його рука.

«Доєднайся до нас».

— Ідемо. — Десь на периферії свідомості, захопленої чужими словами, почувся спокійний