Читати книгу - "Vivat Academia!"

— У лісі небезпечно, — озвався Слов’ян. У диспути він вдаватися не збирався, і це викликало в Ляни неабияку повагу.

— Ти ніколи не читав давньою мовою. — Устина сказала це зі стовідсотковою упевненістю. — Тому і не знаєш того, що знаю я. У лісі завжди існували цілком безпечні місця. Люди теж можуть там жити. І не звикати до лісу так, як істоти.

— Істоти не звикають до лісу, — заперечив Слов’ян. — І не звикали ніколи. Просто ліс їх надовго не відпускав. Тому вони помирали, коли намагалися втекти. Тепер складніше. У лісі з’явилася Перепона. В істотах більше нема потреби. Вони можуть втекти від муки, якої їм завдає ліс. І вони тікають. Убивають людей. А я мушу їх знищити.

Ляна пильно подивилася на спокійне обличчя Слов’яна. У вухах відлунювали недавні слова Даблдекера: «Кажуть, нібито десь півроку тому у передмісті з’явився винищувач істот».

Півроку тому. Одночасно із появою Перепони. Даблдекер ще казав, що тоді кількість лісових істот у передмісті непередбачено збільшилася. Якщо вірити Слов’янові, Перепона звільнила істот, натомість у потвор з’явилося нове обмеження.

Сам Слов’ян.

Обмеження… обмеження…

Ляна приклала долоні до скронь. Їй здавалося, наче вона неодмінно має щось зрозуміти. Щось дуже важливе. Зараз…

— Із тобою все гаразд? — запитання Слов’яна заскочило Ляну зненацька і збило з думки. Роздратована цим, дівчина відповіла різким голосом:

— Так.

Рися, почувши Лянин вияв незадоволення, підскочила на лаві. Від цього руху папірець, на якому Устина писала своє попередження, впав долі. Мабуть, Устина його із блокнота вирвала, подумала Ляна. Вона відчувала майже злість на Слов’яна; втім, за кілька секунд це почуття зникло, наче його стерли мокрою ганчіркою. Натомість у Ляні прокинувся сором. Слов’ян за неї турбувався, тільки і всього.

Тим часом Рися нахилилася за папірцем. Ела чи Ляна на її місці лишили б його лежати на підлозі — навряд чи він ще комусь знадобиться, — та Рися була не такою. Вона навіть як сміття викидала, завжди дивилася, щоб воно потрапило точно у смітник, і в цьому була подібна до Талії.

Слов’ян підібрав папірець раніше за Рисю. І коли тільки встиг — щойно стояв, підпираючи стінку навпроти дверей.

— «Допоможіть», — прочитав хлопець із папірця. — «Тікайте звідси»… Це твоє? — Слов’ян простягнув папірець Рисі. Та нерішуче взяла листок. Похитала головою.

— Овва, — на обличчі Устини відбився щирий подив. — То ти знаєш давню мову?

— Давню? — Слов’ян знизав плечима.

— От, — скочивши на ноги, Устина підсунула до Слов’яна свій блокнот. — Читай.

— Навіщо? — хоча питав Слов’ян начебто в Устини, дивився він на Ляну. Але та відвела погляд. Їй все ще було соромно за свою різку відповідь. — «Буде гречка — буде рис, зі смеречки буде спис»… Це що, вірші такі?

«Вірші»? Ляна не знала такого слова.

— Неймовірно, — прошепотіла Устина. Вона зачудовано дивилася на Слов’яна. — Це найскладніша форма давньої мови — римована. І ти зміг так просто її прочитати?

Слов’ян, здається, не розумів, у чому річ.

— Словесники давніх часів, ще до дві тисячі дванадцятого року, називали себе поетами, — схоже, Устина вирішила зробити екскурс у минуле. — Вони писали такою от римованою мовою. Потім, звичайно, їх не стало… Я — перша поетеса за всі ці роки.

— Поетеса? — недовірливо перепитав Слов’ян.

— Так! — захоплено погодилась Устина. — Висока цінність римованої давньої мови не підлягає сумніву; це — свідоме витворення поетичних шедеврів, яке лишилося у далекому мальовничому минулому. Тоді люди бачили зоряне небо вночі завдяки телескопам і, вивчаючи екологію, були тісно пов’язані із навколишнім середовищем.

— Хіба для того, щоб бачити зоряне небо, потрібні телескопи? — запитав Слов’ян.

— Звичайно. — Устина знову заходилася щось писати у блокноті. — Як же інакше ти зорі краще роздивишся?

— А навіщо їх роздивлятися? — подала голос і Ляна. — Я бачила на мислестрічках… Зорі і так гарні.

— Ні, доки ти щось ретельно не дослідиш, ніколи його сутності не зрозумієш. — Устина сказала, як відрубала. — Тому я і кажу: люди мусять жити у лісі. В гармонії з природою. Коли вони зрозуміють своє навколишнє середовище, розкладуть його на шматочки, вивчать, а тоді знову зберуть, вони зрозуміють і себе, пізнають сенс свого буття. Більше не буде жодних обмежень для людської думки. Хоча, звичайно, — Устина зітхнула, — не всі можуть зрозуміти цінність цієї ідеї. Поки — тільки знавці давньої мови. Справжні знавці, не ті, які щось там колись вчили.

Мабуть, вона мала на увазі себе саму.

— В лісі не можна жити, — сказав Слов’ян. — Там можна тільки виживати. І то — недовго.

— Там є безпечні місця, — наїжачилась Устина. — Я знаю, про що говорю.

— Про сріблясту траву, мабуть? — припустив Слов’ян. Виглядав він так, наче ця тема страшенно йому набридла. Рися у суперечку не втручалася — вона цього ніколи не робила.

— Що?… Звідки ти? — На мить Устина здалася Ляні розгубленою.

Слов’ян нічого на те не сказав.

— Яка срібляста трава? — Ляна розуміла, що навряд чи отримає відповідь, та не спитати не могла.

Устина і справді промовчала. А от Слов’ян вкотре зробив те, чого Ляна від нього не очікувала.

— Стежка, — сказав він. — Вночі у лісі можна помітити, що частина трави іншого кольору. Вона ніби світиться сріблястим світлом і утворює стежку. Істоти нею не ходять, їм від цього погано. До того ж, на стежці нема Перепони. Але це сумнівна безпека. По-перше, стежка з’являється тільки вночі. В темні дні її нема. По-друге, подекуди стежка уривається. Їй уже чимало років, вона порушена у багатьох місцях. І з кожним днем порушується все сильніше. До того ж, зі стежки легко зійти. Та й не будеш ти на ній весь час лишатися — їжу теж шукати якось треба. Стежка може допомогти пройти крізь частину лісу, дістатися, наприклад, зі східного передмістя до південного. Ото і все.

— Звідки ти це знаєш? — запитала Ляна.

— Я часто бував у лісі, — відповів Слов’ян. — Бився там з істотами.

Устина лишалася мовчазною. Схоже, вона вирішила більше зі Слов’яном не сперечатися.

— Навіщо ти це робиш? — Запитання вирвалося швидше, ніж Ляна встигла його зупинити. — Б’єшся з істотами?

Слов’ян звів брови:

— Я не пам’ятаю.

От тобі й маєш.

— Але ти ризикуєш, — спробувала пояснити Ляна. — Тебе можуть відправити до міської лікарні. Ти не спудей. Винищуючи істот, ти порушуєш закон. Вже не кажучи про те, що мати справу з істотами небезпечно.

— Я мушу їх винищувати, — сказав Слов’ян.

— Ти як робот-прибиральник, — не витримала Устина. Те, що Слов’ян забагато знав про ліс і не погоджувався з думкою про те, щоби у цьому лісі жити, вочевидь її образило. — Запрограмований на одну-єдину дію.