Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман правий — цей світ вимагав більшого, ніж виживання. Збирати угруповання, вмовляти лідерів, вести їх? Це тиснуло, як стеля над головою. Чи готовий він до такого вантажу? Максим спробував уявити завтра — Рейдери, Демони, Тіні, — але голова гуділа, очі злипались. Він ще раз зітхнув, думки попливли, і раптом усе обірвалось — втома накотила, як хвиля, і він відрубився, провалившись у темряву.

Різкий стук вирвав його зі сну. Максим здригнувся, серце гупнуло. Двері скрипнули, відчиняючись, і в проході з’явився Герман із широкою усмішкою.

— Раночку, — кинув він бадьоро. — Пішли за спорядженням, день буде гарячий.

Максим видихнув, провів рукою по обличчю, струшуючи залишки тривоги й важкого сну. Він звівся з ліжка, відчуваючи, як тіло ниє від жорсткого матраца.

— Ранок? — хрипко буркнув він, розтягуючи плечі. — Я, здається, тільки відрубився.

Герман пирхнув, спершись на косяк.

— Ласкаво просимо в Цитадель, — відповів він із усмішкою. — Тут спокій — не наш гість.

— Ладно, — буркнув Максим, остаточно прокидаючись. — Пішли глянемо, що у вас тут для таких, як ми.

Вони вийшли в коридор, де Цитадель уже гуділа — голоси, стукіт чобіт, далеке гудіння механізмів. Новий день — перший крок до того, що могло все змінити.

Арсенал був за кілька кроків. Масивні металеві двері стерегли два Стражі в сірій формі. Один із них окинув їх поглядом, але, упізнавши Германа, мовчки кивнув і відступив.

— Репутація — ключ до дверей, — хмикнув Максим, проходячи всередину.

У приміщенні пахло маслом і металом. Робочі столи в кутах гуділи — зброярі лагодили стволи, перевіряли затвори. Літній чоловік із сивими скронями, Вулкан, підняв погляд від гвинтівки й кивнув.

— Герман, знову в ділі? — коротко кинув він, не відриваючись від роботи.

— Як завжди, Вулкане, — відгукнувся Герман із легкою усмішкою.

Максим оглянувся. Стіни вкривали автомати, гвинтівки, дробовики. Ящики з патронами, аптечками й гранатами тулились уздовж однієї стіни, а броня — від легких жилетів до важких костюмів — чекала свого часу.

— Що береш? — запитав Герман, підійшовши до стійки зі зброєю.

— Щось для ближнього бою, — відповів Максим. Він зняв із кріплення автоматичний дробовик, перевірив затвор, зарядив магазин. Зброя лягла в руки, як стара знайома, нагадуючи про дні, коли рішення були миттєвими.

Герман узяв автомат, оглянув його, кивнув.

— Вірний собі, так? — хмикнув він, дивлячись, як Максим чіпляє гранати на пояс.

— А що, працює, — буркнув Максим, клацнувши затвором.

Герман кивнув, його погляд став схвальним.

— Головне, щоб спрацювало, коли треба.

Максим скривився в усмішці.

— Те ж саме про тебе скажу.

— Все перевірив? — уточнив Герман, окинувши напарника поглядом.

— Так, — кивнув Максим. — А патронів вистачить?

Вулкан, почувши, хмикнув, не відриваючись від гвинтівки.

— Вистачить, якщо стріляти влучно, — кинув він із іронією.

— Філософія Пустоти, — пирхнув Максим, ще раз перевіряючи спорядження.

Герман засміявся, хлопнув його по плечу.

— Ну що, готовий?

— Готовий, — відрізав Максим, рушивши до виходу.

Стражі біля дверей провели їх поглядами — мовчазними, але з повагою.

— Пора за справжню роботу, — кинув Максим, виходячи в коридор, де Цитадель вже прокидалась.