Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Ноло, Лі, — покликала я, знаючи, що вони тут.

Духи як завжди, ніби відчували, коли їх звуть. Нола проявилася першою — жінка з миловидним обличчям та каштановим волоссям. Лі був повільнішим, він зʼявився пізніше, спершись своїм напівпрозорим тілом до дверей. Помічники були на голову нижче за мене, але виглядали старшими.

— Щось потрібно, Корі? — запитала Нола.

— Так, є питання, — я випрямилася, схрестивши руки. — Скажіть, хто ще жив у цьому домі раніше? Ну, крім Кассандра?

— Тільки він, — швидко відповіла Нола, ніби це було щось очевидне.

Я нахмурилася.

— Ви впевнені? Невже за весь цей час тут не було нікого іншого? Ні родини, ні гостей?

— Нікого, — додав Лі своїм тихим голосом. Він глянув на мене своїми глибокими, майже батьківськими очима, ніби намагався втішити, хоча я й не просила цього. — Кассандр завжди жив тут один. Ми самі обрали будинок і служимо цьому дому багато років.

Це здалося мені дивним. Дуже дивним. Такий великий будинок, таке охайне подвір’я — і тільки він один?

— Тобто… навіть дівчини? — перепитала я, щоб упевнитися, що правильно зрозуміла.

— Жодної, — Нола засміялася. Її сміх пролунав так щиро, ніби моє питання було найбезглуздішим за цілий день. — І повір мені, з його характером це не дивно.

Я задумалася. Це місце було таким гарним, і Кассандр, хоч і трохи суворий, все ж мав свій шарм. Його аура загадковості мала б притягувати людей, а не відштовхувати. Чому в нього ніколи не було дівчини? Чи, можливо, була, але він не дозволяв їй залишатися?

— Дивно, — пробурмотіла я, ніби сама до себе.

Нола підійшла ближче, дивлячись на мене з цікавістю. Її очі блищали, ніби вона намагалася розгадати мої думки.

— Що саме?

— Те, що він ніколи ні з ким не був. Чесно, навіть за весь цей час, поки я тут, він… — я зам’ялася, не знаючи, як продовжити. — Він навіть не натякнув ні на що.

— Ти розчарована? — запитала Нола з ледь помітною ноткою гумору.

— Ні! — Я одразу випросталася, відмахуючись від її слів. — Просто… це дивно. Зазвичай люди якось проявляють увагу, фліртують, хоча б намагаються бути милими. А він… нічого.

— Це ж Кассандр, — втрутився Лі, неспішно переплітаючи свої тонкі пальці. Його голос звучав так, ніби він говорив про щось абсолютно природне. — Він такий завжди. Зосереджений на своїй роботі й цьому домі.

— А раптом у нього якісь… відхилення? — промовила я, більше до себе, ніж до них. У голосі прозвучав тонкий сарказм, змішаний із часткою справжнього здивування.

— Відхилення? — перепитала Нола, сміючись. — Це цікава теорія. Можливо, ти права.

Я закусила губу, намагаючись не показати, як мені соромно за свої слова. Зажмурилася, розуміючи, що заходжу надто далеко. Але відчуття, що з Кассандром щось не так, не полишало мене. Він був надто стриманим, ніби ховав щось у собі, щось, що я досі не могла зрозуміти.

— Гаразд, дякую, — сказала я, підводячись і знову переводячи погляд на стежку, за якою зник Кассандр. — Мабуть, мені краще розібратися самій.

Нола й Лі переглянулися. У їхніх обличчях я побачила щось схоже на занепокоєння, але вони нічого не сказали. Їхні фігури поступово розтанули, залишивши мене саму зі своїми думками.

У мене з’явилося непереборне бажання дізнатися більше. Хто Кассандр насправді? І чому його життя здається таким… порожнім?

***

Ідея приготувати зілля правдивої розмови здавалась геніальною. Кассандр явно щось приховував, і його загадковість все більше дратувала мене. Чому він завжди такий стриманий, чому нічого про себе не розповідає? Я вже не могла цього терпіти. Якщо він не хоче розкриватися сам, я знайду спосіб дізнатися правду.

Відкривши стару книгу рецептів, я швидко знайшла те, що шукала. “Настійка правди: достатньо одного ковтка, щоб дізнатися істину, але ефект нетривалий”. Ідеально. Усі компоненти були в наявності, і це мене навіть здивувало.

Я перечитала інструкції тричі, уважно, намагаючись не пропустити жодної деталі. Відчула легке тремтіння в пальцях, коли розкладала інгредієнти на стіл. Уважно слідкувала за кожним етапом приготування. Компоненти виглядали магічно: корінь істини нагадував маленький срібний клубок, а пелюстки місячної квітки світилися ніжним сяйвом навіть удень. Суміш віддавала ароматом літнього дощу та свіжозрубаного дерева. Я ловила себе на думці, що створювати щось настільки магічне було для мене новим і майже захопливим досвідом. На цю мить, я уявила себе відьмою, хоча це й звучало смішно, враховуючи мою смертність.

— Якщо він не відповість, я його змушу, — пробурмотіла я собі під ніс, помішуючи зілля. Навіть звучання мого голосу здавалося рішучішим, ніж зазвичай.

Коли рідина набула ніжно-рожевого відтінку, якою і повинна була стати, я відчула гордість. “Отже, я все зробила правильно. Тепер подивимося, як тобі це сподобається, Кассандр.”

***