Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Щоправда, коли він скакав через поля, запал почав остигати. Він мав у своєму розпорядженні тільки Стенлі, купку самовідданих, але трухлявих дідків та кількох ґолемів. Вони не потягнуть. 

З іншого боку, вся фішка була в наведенні блиску. Говориш людям, що ти збираєшся зробити те й те, — й вони вірять, що ти на це здатен. Здійснити цю поїздку міг будь-хто. Але ніхто не здійснив. Усі сиділи й чекали, коли поремонтують семафори. 

Першу частину шляху він їхав досить спокійно, але прискорив коня, коли побачив семафорну вежу, на якій тривав ремонт. Авжеж, ремонт тривав, але тепер навколо вежі та на ній було видно значно більше людей. Було очевидно, що роботи значно прискорилися.  

Раптом він помітив, що хтось із робітників зірвався. Мокр був упевнений, що бачив саме це. На жаль, під’їхати туди й запропонувати допомогу видавалося не кращою ідеєю — принаймні якщо він хотів зберегти в цілості свої зуби. Крім того, з верхівки вежі до капустяного поля внизу був довгий-довгий шлях, що давало змогу сумістити смерть і похорон.  

Коли він досягнув міста, то знову поквапив коня. Ідея під’їхати до ґанку Поштамту кроком якось не видавалася привабливою. Коли він підскакав легким галопом, черга — перед будівлею досі була черга — пожвавилася. 

Назустріч вибіг пан Шеляг — ну, наскільки краби здатні бігати. 

— Ви можете зробити ще одну доставку до Сто Лата, мій пане? — здалеку закричав він. — У нас вже знову повна сумка! І всі питають, коли ми почнемо возити листи до Псевдополя та Квірма! А ще є один лист у Ланкр! 

— Що? Це ж п’ятсот бісових миль, чоловіче! — Мокр зіскочив із коня, хоча, з огляду на стан його ніг, це було швидше «сповз». 

— Тут після вашого від’їзду трохи почалася метушня, — сказав, підтримуючи його, Шеляг. — Та ще й яка! Мені не вистачало робочих рук! Але через ту статтю в газеті поприходили люди, які шукають роботу, мій пане! Люди з давніх поштарських династій, геть як я! Навіть декілька наших пенсіонерів! І раз я в. о. Поштмейстера, то взяв на себе сміливість прийняти їх на випробувальний термін. Сподіваюся, мій пане, ви не проти? А пан Шпулькіс запустив у друк нову партію марок! Я вже двічі посилав до нього Стенлі для поповнення запасів. Там кажуть, що перші п’ятипенсові й доларові будуть готові вже ввечері! Великі часи настали, еге ж, мій пане? 

— Е... так, — промовив Мокр.  

Навколишній світ раптом став як Борис: теж рухався швидко, хотів вкусити й не піддавався керуванню. Єдиний спосіб не бути розтоптаним полягав у тому, щоб утриматися в сідлі. 

У вестибюлі з’явилися ще кілька саморобних стійок. Навколо кожної купчився народ. 

— Ми продаємо конверти й папір, — сказав Шеляг. — Чорнила видаються без-кош-тов-но.  

— Самі це придумали? — поцікавився Мокр. 

— Ні, колись ми так вже робили, — сказав Шеляг. — Панна Маккаларіят задешево дістала у пана Шпулькіса добрий запас паперу.  

— Панна Маккаларіят? — перепитав Мокр. — Хто це? 

— З дуже давньої поштової династії, мій пане, — проторохкотів Шеляг. — Вона вирішила працювати на вас. 

Вигляд у нього при цьому був якийсь нервовий. 

— Перепрошую? — сказав Мокр. — Вона вирішила працювати на мене? 

— Ну, знаєте, як воно буває з листоношами, — почав пояснювати Шеляг. — Ми не любимо, коли... 

— Це ви поштмейстер? — пролунав з-за спини Мокра голос, від якого в жилах стигла кров. 

Цей голос увійшов в його свідомість, пробив захисний бар’єр навколо спогадів, скаламутив страхи, знайшов потрібний важіль, міцно вчепився за нього і потягнув. У випадку Мокра таким важелем виявилася фрау Шамберс. На другому році школи вас із теплого, затишного дитсадка фрау Тіссель, з його ароматами фарби, пластиліну та не досить розвиненого вміння користуватися туалетом, ввергали на холодні лави під урядуванням фрау Шамберс, де панував запах Освіти. Це було так само жахливо, як народитися — з тим мінусом, що тут поруч не було мами.  

Мокр машинально обернувся і опустив погляд. О так, усе було на місці: просте й зручне взуття, товсті, чорні, дещо кошлаті панчохи, мішкувата кофтина-кардиґан — о так, гр-р-р, кардиґан; фрау Шамберс напихала рукави свого кардиґана носовичками, гр-р-р, гр-р-р — і окуляри, і вираз обличчя, схожий на ранньозимовий ландшафт. І волосся, заплетене в коси, закручені обабіч голови дисками, які вдома, в Убервальді, називалися «равликами», але у мешканців Анк-Морпорка викликали швидше думки про причеплені до вух булочки-«плетінки».  

— А тепер послухайте-но, панно Маккаларіят, — твердо сказав він. — Так, я тут поштмейстер, я за все тут відповідаю, і я не збираюся дозволяти підлеглим тиснути на мене лише тому, що тут працювали їхні пращури. Я не боюся ваших грубих черевиків, панно Маккаларіят, я весело всміхаюся на вишкір вашого крижаного погляду. Фу на вас! Я вже дорослий, фрау Шамберс, я не затремчу від вашого пронизливого голосу, і я здатен повністю контролювати свій сечовий міхур, як би суворо ви на мене не дивилися, авжеж! Бо я — Поштмейстер, і моє слово тут — закон!  

Усі ці слова він так і вимовив — але подумки. На жаль, дорогою до вуст вони заблукали десь у нажаханому тремтінні спинного мозку і злетіли з язика писклявим: 

— Е-е-е, так! 

— Пане Губперук, я вас питаю: нічого не маю проти цих ґолемів, яких ви взяли працювати в моєму Поштамті, але вони — чоловіки чи жінки? — зажадала жахлива жінка. 

Це пролунало достатньо несподівано, щоби заштовхнути Мокра назад у реальність. 

— Що? — перепитав він. — Та звідки я знаю! І яка різниця? Трішки більше глини... чи менше? І що? 

Панна Маккаларіят схрестила руки на грудях, що змусило як Мокра, так і Шеляга знічено позадкувати. 

— Я сподіваюся, ви не жартуєте зі мною, пане Губперук? — різко спитала вона. 

— Що? Жартую? Я ніколи не жартую! — Мокр спробував взяти себе в руки. Як би не пішли справи далі, нікому не вдасться поставити його в куток. — Я не жартую, панно Маккаларіят, і я не маю жодного досвіду в жартах, і навіть якби я був схильним до жартів, панно Маккаларіят, мені в житті на думку не спало б жартувати саме з вами. В чому справа? 

— Один із них був у жіночому... в дамській кімнаті, — пояснила панна Маккаларіят. 

— Але що він там робив? Я маю на увазі, вони ж не їдять, тому... 

— Прибирав там, ніби, — сказала панна Маккаларіят, давши зрозуміти інтонацією, що має з цього приводу найчорніші підозри. — А я ж помітила, що всі говорять про них у чоловічому роді. 

— Ну, вони регулярно беруться за яку-небудь дивну роботу, бо не люблять байдикувати, — відповів Мокр. — І ми воліємо говорити про них у чоловічому роді просто з поваги, бо, е, говорити про когось «воно» видається неправильним, а «вона» декому — так, декому — просто не пасує, панно Маккаларіят. 

— Уся справа в принципах, пане Губперук, — твердо сказала жінка. — Нікому чоловічого роду не можна перебувати в дамській кімнаті. З цього рано чи пізно виходять всякі шури-мури. Я такого не терпітиму, пане Губперук. 

Мокр мовчки дивився на неї. А тоді перевів погляд на пана Помпу, який, як завжди, був неподалік. 

— Пане Помпо, чи існують причини, які завадили б одному з ґолемів взяти нове ім’я? — спитав він. — З метою уникнення