Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

кутку села, поруч з кузнею майстра Чікку. Він знайшов її відразу, і оскільки там не було вікон, а двері були прочинені, щоб усередині було трохи світла, він зупинився на порозі. У темряві видніли в’ючні сідла для мулів і купи саков та мішків — дон Турі жив з того, що був погоничем мулів, а тепер йому допомагав син.

— Dorazio! — гукнув отець Пірроне.

То було скорочення привітання Deo gratias (agamus)[134], яким церковнослужителі прохали дозволу ввійти. Почувся голос старого:

— Хто там? — і чоловік у глибині кімнати підвівся та підійшов до дверей.

— Я ваш небіж, отець Саверіо Пірроне. Я б хотів поговорити з вами, якщо дозволите.

Той зовсім не здивувався: подібних відвідин він, мабуть, сподівався вже зо два місяці. Дядько Турі виявився досить жвавим стариганем; тримався він напрочуд прямо, хоч роки важкої праці під сонцем і градом не пощадили його. Лице його перетинали зловісні борозни, що їх нещастя залишають на обличчях недобрих людей.

— Заходьте, — мовив він без усмішки, тоді пропустив єзуїта до хати, знехотя вдаючи, що цілує йому руку. Отець Пірроне сів на одне з великих дерев’яних сідел. Приміщення було вкрай убоге: в кутку порпалися в землі дві курки, всюди смерділо лайном, мокрими ганчірками та недобрим убозтвом.

— Дядьку, ми вже стільки років не бачилися, але це не лише моя провина. Ви ж знаєте, я не живу тут, в селі, а ви ніколи не показуєтеся в домі моєї матері, вашої невістки. Нам від цього дуже прикро.

— Ноги моєї не буде в тому домі. Мене аж нудить, коли проходжу повз нього. Турі Пірроне не забуває завданих йому кривд, навіть через двадцять років.

— Звісно, я розумію. Але нині я прийшов виконати роль голубки, яка прилетіла до Ноєвого ковчегу, щоб звістити вам, що потоп скінчився. Я дуже радий, що прийшов сюди, а вчора був щасливий почути, що ваш син Сантіно заручився з моєю небогою Анджеліною. Вони гарна пара, як мені кажуть, і їхній шлюб покінчить з ворожнечею між нашими родинами, яка мені, дозвольте сказати, завжди справляла величезну прикрість.

На обличчі Турі вималювалось здивування, яке було надто виразним, щоб не бути вдаваним.

— Коли б на вас не було цього святого облачення, отче, я б сказав, що ви брешете. Хтозна, що за вигадки вам нарозказували ті ваші баби. Сантіно ніколи в житті навіть не розмовляв з Анджеліною. В ньому забагато синівської шаноби, щоб він наважився піти проти волі батька.

Єзуїт належно оцінив незворушність старого: той брехав, не моргнувши оком.

— Видно, дядьку, мене ввели в оману. Уявіть собі, мені навіть сказали, що ви вже домовилися про посаг і що нині ви з сином прийдете до них на оглядини! Ото байки розказують ці нерозумні жінки! Але навіть якщо це неправда, ці балачки відкривають, чого хоче їхнє добре серце. Ну що ж, дядьку, мені нічого більше тут робити, побіжу притьмом додому, щоб присоромити сестру. І даруйте мені! Я був дуже радий побачити вас у доброму здоров’ї.

На обличчі старого почала вимальовуватися жадібна цікавість.

— Заждіть, отче. Посмішіть мене ще трохи побрехеньками вашої родини. То про який це посаг балакали ці плетухи?

— Хіба я знаю, дядьку? Здається, я чув, що йшлося про половину Кіббаро. Нчіліна, казали вони, радість їхньої душі, і жодна жертва не буде завеликою для того, щоб віднайти мир у родині.

Дон Турі більше не сміявся. Він підвівся.

— Сантіно! — зарепетував він з такою ж силою, з якою укоськував впертих мулів. А що ніхто не приходив, він гукнув ще голосніше: — Сантіно! На кров Божу, де ти?

Коли він побачив, як отець Пірроне здригнувся, то враз з несподіваною догідливістю замовк.

Сантіно порався біля тварин у сусідньому дворику. Він боязко увійшов, тримаючи в руці скребло. То був дужий хлопець двадцяти двох років, високий і худий, як батько, з ще не озлобленими очима. Напередодні він бачив, як єзуїт ішов вуличками села, і відразу впізнав його.

— Це Сантіно. А це отець Саверіо Пірроне, твій брат у перших. Дякуй Богові, що тут є його превелебність, інакше я б нам’яв тобі вуха. Що то за любощі ти там крутиш, а я, твій батько, нічого про це не знаю? Діти народжуються, щоб бути поміччю батькам, а не щоб бігати за спідницями.

Юнак засоромився, але не стільки через свій непослух, як через попередню змову з батьком, тому не знав, що сказати. Щоб вийти якось зі скрутного становища, він поклав скребло на землю і пішов поцілувати єзуїтові руку. Той посміхнувся, показавши зуби, і дав йому благословення.

— Хай Бог благословить тебе, сину мій, хоч ти, мабуть, цього не заслуговуєш.

Старий провадив далі:

— Цей твій брат у перших так просив мене, що врешті я мусив дати йому згоду. Але чому ти раніше нічого мені не казав? Піди опорядися, і тут же підемо до дому Нчіліни.

— Заждіть-но, дядьку, заждіть. — Отець Пірроне подумав, що йому ще треба поговорити з «чоловіком честі», який ні сном ні духом нічого не знав. — Там, певно, захочуть гідно приготуватися. Зрештою, мені сказали, що чекають вас увечері. То ж приходьте, будемо вельми вам раді.

Батько з сином обняли його, і він пішов.

Повернувшись до кубічної хатини, отець Пірроне побачив, що його свояк Віченціно вже повернувся, тому, щоб заспокоїти сестру, став подавати їй знаки з-за спини її гордого мужа, чого було цілком достатньо, зважаючи, що обоє вони були сицилійці. Тоді сказав своякові, що мусить з ним поговорити, і вони попрямували до обдертого навісу за домом. Нижня пола ряси єзуїта коливалася, описуючи навколо його постаті щось подібне до рухомого, але непроникного бар’єру. Товсті сідниці «чоловіка честі» здригалися, мов вічний символ агресивної зарозумілості. Розмова, зрештою, поточилася зовсім іншим чином, ніж передбачав єзуїт. Почувши запевнення про неминучість весілля Нчіліни, «чоловік честі» цілковито збайдужів до поведінки дочки. Натомість варто було лише згадати про посаг, який йому доведеться дати, він ураз закотив очі, жилки на скронях йому надулися, і вся його постать почала сіпатися. З рота йому вирвався потік брудної, непристойної лайки, підсилений убивчими намірами. Його рука, яка навіть пальцем не поворухнула на захист честі дочки, нервово сягнула до правої кишені штанів, показуючи, що на захист мигдалевого садку він готовий пролити скільки завгодно чужої крові.

Отець Пірроне чекав, аж той перестане гидко лаятись, а коли лайка вже межувала з блюзнірством, швидко хрестився; на погрозливе сягання до кишені він не звернув жодної уваги.

— Звісно, Віченціно, — мовив він,