Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Анджеліна, Анджеліна… Коли Віченціно дізнається, він уб’є їх обох… Анджеліна… Він уб’є їх!

Отець Пірроне стояв і дивився на неї, запхавши долоні за широкий чорний пояс так, що було видно тільки великі пальці. Зрозуміти було неважко: Анджеліна — це була незаміжня дочка Саріни, а Віченціно, люті якого сестра боялася, був її батько, тобто свояк єзуїта. Єдиним невідомим у цьому рівнянні було ім’я того іншого, очевидно, коханця Анджеліни.

Небогу свою вчора він побачив вже дорослою дівчиною, а востаннє бачив її плаксивим дівчатком сім років тому. Їй було десь вісімнадцять років, вродою вона не вдалася: шелепи її виступали вперед, як у багатьох селянок у тій місцевості, а перелякані очі були схожі на очі бездомного собаки. Побачивши її по приїзді, він подумки став порівнювати її, таку ж жалюгідну, як і плебейський варіант її імені, з тією Анджелікою, розкішною, як і її ім’я, прославлене Аріосто[133], яка останнім часом збурила спокій у будинку Салін: порівняння було явно не на її користь.

Отож біда була серйозна, і від неї так просто не відкараскатися; отцеві Пірроне спали на гадку слова дона Фабріціо: щоразу як зустрічаєшся з родичем, це немов заганяєш собі скабку в палець, але потім він пошкодував, що згадав це. Він вийняв праву руку з-за пояса, зняв капелюха і поклав руку на сестрину спину, яка весь час здригалася від ридань.

— Облиш, Саріно, не треба! На щастя, я з тобою, а плач нічому не зарадить. А де Віченціно?

— Віченціно вже пішов у Рімато, де мав зустрітися з наймитом братів Скіро.

Тим ліпше, можна було говорити, не боячись несподіванок. Поміж схлипуванням, потоком сліз і шморганням носом він врешті почув цілком цю нещасну історію. Анджеліна (яку всі звали Нчіліна) дала себе звабити. Це сталося під час бабиного літа — вона зустрічалася з коханцем у повітці донни Нунціати. Тепер вона, будучи вже на третьому місяці вагітності і божеволіючи від страху, зізналася матері. Невдовзі буде видно живіт, і Віченціно повбиває їх.

— І мене теж уб’є, бо я нічого йому не сказала, а він же ж чоловік честі.

Аякже, низькочолий, з неохайними пасмами волосся, що звисали йому на скроні, з вихилястою ходою, з постійно відстовбурченою правою кишенею штанів, Вінченцо справді виглядав на «чоловіка честі», тобто на одного з тих недоумків, які в кожну мить готові влаштувати різанину.

Саріну охопив новий напад плачу, ще сильніший, ніж раніше, бо в нестямі їй здалося, що вона зводить наклеп на свого чоловіка, цей взірець шляхетності.

— Саріно, Саріно, годі вже! Перестань! Хлопець має з нею оженитися, і він таки ожениться. Я піду до нього додому, поговорю з ним і з його родиною, і все владнається. Віченціно дізнається тільки про заручини, і його дорогоцінна честь залишиться незаплямованою. Але мені треба знати, хто цей хлопець. Якщо знаєш, скажи мені.

Сестра підвела голову; в її очах уже не було попереднього, тваринного страху перед смертю від ножа, а був інший страх, глибший і жорсткіший, природу якого брат поки що не міг зрозуміти.

— То був Сантіно Пірроне! Син Турі! Він зробив це навмисне, щоб образити мене, нашу матір, святу пам’ять нашого батька. Я ніколи з ним не говорила, всі казали, що він добрий хлопець, а насправді він мерзотник, гідний син тієї каналії, свого батька. Я лише потім це згадала: у ті листопадові дні я часто бачила, як він, у супроводі двох своїх приятелів, походжав перед нашим домом з червоною квіткою герані за вухом. Мов пекельний вогонь, їй-богу!

Єзуїт взяв стілець і сів поруч з жінкою. Ясна річ, месу доведеться відкласти. Справа була серйозна. Турі, батько спокусника Сантіно, був його дядьком, старшим братом його покійного батька. Двадцять років тому він працював разом з доном Ґаетано, саме тоді, коли той досяг найбільших успіхів у своїй праці управителя. Опісля між братами сталася сварка, одна з тих сімейних сварок, причини яких неможливо збагнути і які неможливо владнати, тому що жодна зі сторін не висловлюється ясно, бо кожен має що приховувати. Річ була в тім, що коли покійний придбав мигдалевий садок, його брат Турі заявив, що насправді половина має належати йому, бо він чи то дав половину грошей, чи то взяв на себе половину трудів. Але купча була складена лише на ім’я Ґаетано, Царство йому Небесне. Турі лютував, бігаючи по вуличках Сан-Коно, аж піна йшла йому з рота; репутація покійного опинилась під загрозою, втрутилися друзі, і найгіршого вдалося уникнути. Мигдалевий садок залишився за Ґаетано, але прірва між двома гілками родини Пірроне виявилась бездонною. Турі не прийшов навіть на похорон брата, а в домі сестер його інакше не називали, як «та каналія». Єзуїт дізнався про це завдяки заплутаним листам, які писав від імені сестер священик, і склав собі щодо всього цього власну думку, яку не висловлював з огляду на синівську пошану. Тепер мигдалевий садок належав Саріні.

Було зрозуміло, що про кохання чи пристрасть тут не йдеться. То було просто свинство, яким помстилися за інше свинство. Але справі можна було зарадити: єзуїт подякував провидінню, яке завело його в Сан-Коно саме в ці дні.

— Послухай-но Саріно, я все залагоджу за дві години. Але ти мусиш мені допомогти. Половину Кіббаро (так називався садок) мусиш віддати у посаг Нчіліні. Нема ради, ця дурепа наробила вам клопоту.

І подумав собі, що Господь іноді використовує навіть сучок у тічці, щоб здійснити свою справедливість.

Саріна оскаженіла:

— Половину Кіббаро! Тим паскудним вилупкам! Нізащо! Краще вмерти!

— Гаразд. Тоді після меси я поговорю з Віченціно. Не бійся, я не дам йому розійтися.

Він одяг капелюха і знов застромив долоні за пояс. Впевнений у собі, він терпляче чекав.

Навіть та версія приступу люті Віченціно, яку представив їй у відредагованому і переглянутому вигляді отець єзуїт, не вкладалася в уяві нещасливої Саріни, яка втретє почала плакати. Але помалу схлипування стихали і врешті припинились. Жінка підвелася.

— Хай буде воля Божа! Владнай цю справу, бо так жити не можна. Але так шкода Кіббаро, зрошеного потом нашого батька!

Сльози були готові знов з’явитися на її очах, але отця Пірроне вже не було.

Відправивши службу Божу і випивши чашку кави, якою почастував його місцевий священик, єзуїт одразу ж поквапився до будинку дядька Турі. Він ніколи там не бував, але знав, що то вбога халупа у верхньому