Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Тобто Морл тепер повелитель часу?! - охнула Рада. - Тріщина підвладна йому?

- Так! Але рано чи пізно навіть він може втратити над нею контроль. Але, коли це буде, все навколо перетвориться на руїни. Тому виїжджаємо негайно!

- Ви ж сказали, що через кілька годин! - вигукнула Рада.

- Я також казав, що час зупинився! Забудь про годинник! Сьогоднішній день закінчиться тільки тоді, коли ми закриємо Тріщину!

Рада важко зітхнула. Їй з Альбрехтом довелося повертатися до своїх кімнат за речами. Дівчина та хлопець були засмучені та виснажені за день. Їх ніяк не тішила перспектива їхати під палючим сонцем.

Хоча після того, як Морл заволодів посохом, "дитинчат" Тріщини поменшало. У пам'яті Ради й Альбрехта не залишилося їхньої зустрічі з однією з них.

Уже біля сходів, після яких вони мали розійтися, дівчина і хлопець обмінялися усмішками. Тими посмішками, що завжди говорили: "Все, добре! Ти можеш покластися на мене!"

* * *

Після п'яти привалів військо побачило океан. Далі коні їм були не потрібні, тому вони їх залишили, а самі пересіли на кораблі.

Наступною проблемою була довга відсутність вітру, а потім - несподіваний шторм, що застав їх у дорозі.

Стовп світла, що йшов кудись у небо, вони помітили, щойно відпливли.  Настрій у всієї команди та воїнів був жахливий. Нікому не хотілося плисти на цей проклятий острів. Але просто сидіти чекати смерті теж не хотілося.

Альбрехт і Рада жили у відведених їм каютах. Мерлін ні за що на світі не став би їх селити в одній. І це не стосувалося його неприязні до Ради. Йому не потрібні були зайві розмови. Тим паче Альбрехт заручений.

Але, попри особисті розбіжності, хлопець і дівчина проводили багато часу разом. За час шляху вони настільки втомлювалися, що все відходило на задній план. Ніби й не було розчарувань у коханні та важких розмов і ще важчого мовчання.

Рада й Альбрехт сиділи в кріслах у каюті крон-герцога й пили чай.

- Скільки ми вже пливемо… - подивилася на закриті штори Рада. - Я вже скучила за зірками.

- І я… - тихо зітхнув Альбрехт. - Скоро все закінчиться.

- Ти так думаєш? - перевела на його погляд Рада.

- Рано чи пізно все закінчиться.

- А, ти маєш на увазі це! - важко зітхнула Рада. - Невже в нас немає шансу повернутися живими?

- Не будь оптимісткою! Ми всі знаємо, що на нас чекає!

- Але ми постійно виходили з усіх неприємностей!

- Це не те!

- Чому? - невдоволено втупилася на нього Рада.

- Досить, Радо! Я втомився!

Хлопець відкинув голову назад і заплющив очі. Більше вони не розмовляли.

* * *

Корабель уже довгий час носило хвилями. Без часу важко було зрозуміти, що має зараз бути: день чи ніч. Якби йшов годинник, можна було б розраховувати час.

Загалом ситуація тільки погіршилася. Сварки на кораблях стали не рідкістю. Уже біля острова перестали працювати компаси.

Рада, склавши руки, стояла біля борту і дивилася на воду. Вона була темно-синього кольору, навіть можна сказати чорна. Дівчина відчувала себе недобре, перебуваючи на кораблі. Її іноді нудило через хитавицю.

Рада вже довго перебувала наодинці зі своїми думками. Вона не відчувала жодного бажання з кимось розмовляти. У перший раз, коли потрапила на корабель, їй хоча б було цікаво. Рада сподівалася повернутися додому незабаром, тому сміялася та веселилася.

А тепер дівчина все менше і менше стала посміхатися, а про те, що вона вміє співати, всі забули.

Дівчина згадала той день, коли ступила в арку телепорту. Вона шкодувала, що тоді прийняла це рішення. Невідомо, як би склалося її життя, якби вона залишилася в особняку. Що було б тоді?

Рада звузила очі, спрямувавши свій погляд туди за горизонт.

"Проклятий острів! - загорілися ненавистю її сині очі. - Чортова земля!"

Дівчина була готова просто зараз кинутися в саму гущу битви і покласти їй край. Щоб не було цього проклятого світу, цього поганого часу, цієї чортової війни. Щоб вона прокинулася у своєму особняку зараз же. Жила як усі! Робила, що хотіла! Щоб ні з ким не бути пов'язаною ніякими узами!

"Я просто хочу повернутися у свій світ! Ненавиджу цей час! Ненавиджу таке життя!"

Відвернувшись, дівчина пішла у свою каюту. Прикривши за собою двері, Рада сіла в крісло і заплющила очі. Через кілька хвилин їй стало легше. Дівчина навіть спробувала відкинути від себе всі сторонні думки.

- Як же я втомилася... - прошепотіла вона, вставши з крісла.

Закривши штори, вона почала розв'язувати зав'язки на ліфі. Коли сукня впала на підлогу, дівчина просто переступила через неї. Залишившись без нічого, Рада підійшла до дзеркала і розпустила волосся. Воно водоспадом заструменіло по її плечах і спині. Після цього дівчина, лягла на ліжко, вкрившись ним. Їй так було добре, ніякого одягу, ніяких кайданів. Ніхто не чіпав її, ніхто не ліз у її справи.