Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Не дуже?! – спалахнула я. – Дехто не так давно заявив, що не відчуває задоволення від мого товариства.

Колвін розсміявся та випустив мої плечі зі своїх рук, чим я одразу ж скористалась та, відійшовши на пару кроків, розвернулась до нього обличчям, прикриваючись усе тим же раритетним аламбіком. Так – на всякий випадок.

– Лєр, – продовжував він сміятись, – люди інколи обманюють.

– Чудово! І я тепер повинна вам вірити?!

– Лєра, – він хитро примружився, – скажи: за чотири роки навчання ти начебто непогано повинна була вивчити типову поведінку того самого катувального агрегату під назвою «Колвін І. Д.»?

Я відчула, як почала червоніти та, закусивши губу, відвела очі в бік:

– Ви це зараз до чого?

– Багато набиралось сміливців, котрі могли собі дозволити розмовляти зі мною зухвало, і залишались після цього в аудиторії?

Важко зітхнувши, я ледь вичавила з себе:

– Ви б і договорити не дали.

– Проте ти не тільки договорювала, а ще й сперечалась зі мною. І тебе, при цьому, ніхто не виганяв.

– Ви на іспитах відігравались!

– Я хоч раз занизив тобі оцінку?

Я втупилась у професора: це він що зараз намагається сказати? Це він на оту саму «улюбленицю» натякає, про котру у лісі говорив? Дивовижний вираз симпатії!

– Ні! – рикнула я, змушена визнати все ж справедливе до мене відношення. – Не занижували.

– Тобі це ні про що не говорить? Якщо не враховувати слова, а лише мої дії?

Та вже, якщо брати у розрахунок лише дії, особливо за останні декілька днів, то мені залишається сказати вже собі, що я – ідіотка. І ця ідіотка зараз стрімко продовжувала червоніти, чим викликала ніякову посмішку чоловіка:

– Виходячи зі стадії почервоніння твоїх щік, гадаю, цю тему краще поки закрити, а мені перестати нестись на тебе з ураганною швидкістю, намагаючись…

Колвін різко замовк, а я зрозуміла, що може закритись не тільки ця тема, а й багато інших, чого мені абсолютно, як з’ясувалось, не хотілось, й поки він ішов до дверей, я судомно метикувала, як цього запобігти.

– Ви мені місто покажете? – максимум, на що виявилась здатна моя фантазія у кризовій ситуації.

Чоловік зупинився, і навіть його спина зараз відображала суміш подиву з полегшенням. Він повернувся з завмерлою на губах напівпосмішкою:

– І не тільки місто, якщо пообіцяєш не зникати з мого поля зору.

– Та куди я зникну у незнайомій місцевості?!

– З тебе станеться, – пробурчав він і простяг мені руку. – Але сьогодні пропоную прогулятись до лісу. Мені дещо треба зібрати. Тим часом покажу ті самі іриси, запах котрих тебе здивував.

Навіть не роздумуючи цього разу, я вклала свої пальці (цілком вже теплі) у його долоню, через що його брова вигнулась гарною напівдугою, голова хитнулась з виразом типу «О, боги!», й мене потягли до виходу. Ось така я мінлива: то жахаюсь зляканим звіреням, то пру паровозиком, не дивлячись на наявність рейок.

Колвін кивнув мені на спальню:

– Перевдягайся та спускайся до вітальні.

Я – радісним зайчиком – пострибала в кімнату. Дякувати чарівному Колвінському бальзаму, який люб’язно допомогла мені втерти у постраждалі м’язи Алєля, я дійсно могла тепер стрибати, хоч і з балкона. Добре, погарячкувала: чого не втнеш у розпалі дурощів! Я навіть замислитись не встигла, як полетіла через поручні. А не треба було за мною ганятись з таким хижим виразом: звідки я знаю, які ще види катувань може напридумувати мій дорогоцінний професор? Та, як би не було, мені знов світить прогулянка по лісу в дуже навіть приємному супроводі (оскільки ступінь професорської озвірілості значно понизилась), і милування місцевими красотами, а не оте «волочіння» за власним викладачем на скаженій швидкості, ще й перераховуючи при цьому кожну купину, кожен корч чи ямку. Або ж слухати гарикання місцевого лісовика.

Мені вистачило п’яти хвилин, щоб змінити вбрання та спритною ланню збігти по сходах у вітальню. Колвін вже чекав. Окинувши мене поглядом, він похитав головою:

– Ліпше взуй кросівки.

– Може, й ліпше, – розвела я руками, – та тільки де ж їх взяти?

– У передпокої, у взуттєвій шафці, – він вимовив це, як само собою зрозуміле.

Я попрямувала туди, і дійсно знайшла кросівки мого розміру та… ще декілька пар взуття на мене. Він навіть за це потурбувався?! Такими темпами я точно кінець кінцем закохаюсь у свого професора… Свого?! Коли тільки привласнити встигла?

Ми вийшли з дому й мене повели у бік, протилежний тому, у котрий я прогулювалась з Данилом та Денисом. На моє німе питання миттєво було надано відповідь:

– Нам не до озера, – Колвін їдуче примружився. – Засумувала за русалками?

– Ой, ні! – мене аж пересмикнуло. – Скандальні дамочки. І, як я зрозуміла, їм точно «Маніпулятор» не потрібен.

– Вірно зрозуміла.

Ось це мене подивувало:

– А нічого, що Данило з русалкою?

Професор подивився на мене з осмішкою:

– Боїшся, що вона запаморочила голову бідному хлопцю?

– Це ви мені скажіть.

– По-перше, Данило добре знає, що собою являють русалки. По-друге, Яса – напівлюдина, хоч здебільшого все ж і русалка. По-третє, вона надто горда, щоб причаровувати банальним навіюванням. Тож, якщо ти бачила Данила, мліючого у її присутності, то це чари іншого роду – любовні. До того ж, я на всяк випадок перевірив: на ньому нема магічного впливу.

Мабуть, мої брови занадто зметнулись догори, тому що професор миттю розсміявся:

– Не думала, що можна когось кохати до такої ступені, щоб виглядати одурманеним?

Я, погоджуючись, кивнула:

– Чесно кажучи, гадала, що це вона його так обробила.

Чоловік лиш хмикнув:

– Це ти в нас любителька влаштувати великомасштабну маніпуляцію: зразу двох обробила. «Маніпулятор» переробляла?

– Ні.

Колвін здивувався:

– Одразу вийшов? А як з унціями розібралась?

Навіть такі просунуті люди, як професор, інколи страждають, хоч і глибоко у душі, деяким чоловічим шовінізмом, гадаючи, що вміння будувати логічні ланцюжки властиво тільки їм. Я окинула Колвіна дещо осудливим поглядом: