Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

— Звісно! — відповідаю негайно.

— Супер. Ліка поки нічого не знає — слухавку не бере. Маю намір поїхати до неї додому і влаштувати прочуханку! Не помітити, що дитина хвора.

— Ти спокійніше там, — прошу в нього. — Адже ми теж аж увечері зрозуміли.

— Увечері, Лєр. Не за тиждень. Протягом пів години йому поставлять крапельницю. Потім, коли прокинеться, рентген потрібно зробити, оцінити ступінь ураження. Після, я думаю, ми вже приїдемо.

— Не хвилюйся, усе буде добре.

— Тобі точно не важко?

— Чесно? Мені дуже страшно не впоратися, — усміхаюся. — Я ж поняття не маю, як із дітьми поводитися. Раптом він буде плакати й відштовхувати мене? Кликати маму?

— Ти йому сподобалася, Лєр, — спокійно каже Богдан. — Все буде добре. Я б і людей своїх міг послати, але це надовго. Їх вона не боїться, а зі мною відразу поїде. Ромка буде поводитися пристойно, головне, щоб температури не було.

Я киваю, обіцяючи, що буду стежити за його станом. Що очей не стулю, слухаючи його дихання.

— І лікарів проконтролюю, не хвилюйся. Якщо за пів години не прийдуть — влаштую скандал.

— Дякую, — вимовляє Богдан, швидко цілуючи мене в губи. — Ти не уявляєш, як мені важливо знати, що син у безпеці.

Я вкотре повторюю йому, що все обов’язково буде добре, й тільки після цього Богдан йде, а я залишаюся з його сином. Його довіра безсумнівно мені лестить. Він залишає мені найцінніше, що в нього є — свою дитину. Чи це не є найвищим ступенем довіри й впевненості в жінці?