Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

зовсім не тому, що ми стали йому на заваді. Він точно щось вигадує, якусь жахливу помсту за Кліва. Я впевнена в цьому. Він вводить нас у солодку оману, дозволяє нам відчути себе у безпеці, аби ми лиш втратили пильність. Я не допущу, аби щось відволікало мою увагу, особливо ця сміховинна ідея встановлення миру на шести Богом забутих Островах.

Мені слід вирішувати нагальніші проблеми. Я обдумала слова Бронна і згодна з ним. Мені потрібно вбити свого батька, поки він не вбив мене. І я не маю ані найменшого уявлення, як це зробити.

XVII

Коли ми прибули, я одразу ж зрозуміла, як упродовж років вдавалося приховувати цей замок. Він вбудований у скелю — примостився у кратері, високі стіни якого маскують будівлю, тож просто кинувши поглядом, замок помітити неможливо.

Коли я спитала Торіна, як йому випало оселитися в цій фортеці, той розповів мені, що його предки збудували цей замок під час війни проти Заходу. Проте він дізнався про це від дідуся, а батько навіть не здогадувався про існування фортеці, тож коли довелося втекти від Короля, Торін оголосив її своєю власністю.

Це похмуре місце. Товсті скелі не пропускають ані промінчика, а в коридорах та залах замку ліхтарі відкидають моторошні тіні. Однак розуміння, що фортеця заховалася у самісінькому серці Острова, дарує відчуття захищеності. У центральній частині замку розміщений печеристий хол, стіни тут відблискують конденсатом. Посередині печери — коло, утворене дванадцятьма каменями, кожен з яких символізує відповідний Острів. Торін пояснив, що його предки ніколи не полишали надію возз’єднати обидва королівства.

Це ж треба.

Після прибуття Торін відправив океанських грифів до своїх прибічників, які залишилися в Королівській Флотилії, із попередженням, щоб ті були напоготові. Більшість біженців з Квіткового Острова доправили в найближче поселення, яке вже й так переповнене людьми із Шостого, котрі переселилися туди через нещасні випадки на копальнях та розбійницькі напади.

Я провела там декілька днів разом із Торіном та Ґрейс, намагаючись їм допомогти. Та брак продовольства й медикаментів завжди дається взнаки.

Однак Королівська Флотилія захищає їх, а значить це — найбезпечніше місце, яке лиш можна собі уявити, тому й ширяться чутки, що з Шостого Острова туди суне ще більше біженців.

Свого найважчого хворого я розмістила у фортеці, щоб цей бідолаха якомога менше рухався. Ми тут вже чотири дні, і лиш минулої ночі, коли він кричав у лихоманці, я нарешті визнала, що він таки помре. З такими опіками неможливо вижити.

Я дала йому снодійну настоянку і сиділа біля його ложа у похмурій маленькій кімнаті. Я маю бути присутньою на засіданні, заради якого Торін скликав усіх своїх радників, щоб разом скласти план дій проти Гадюки. Але їм доведеться зачекати — я не покину цього чоловіка помирати наодинці.

Йому геть погано — очі запалі, а обпечена шкіра сочиться. Можливо, це зараження крові. Він дихає швидко, але поверхнево. Все, що я можу, — змінювати припарки на ранах й слідкувати, щоб одяг не забруднився. Але це його не врятує.

Чую стукіт у двері й не дивуюся — я знала, що вони спробують витягнути мене на цю зустріч. Однак побачивши, кого вони прислали, відчуваю легке розчарування.

У дверях стоїть Шарп. Але замість того, щоб попросити мене йти за ним, він заходить у кімнату й сідає навпроти мене.

— Як він? — запитує Шарп.

Мене так ошелешує його ввічлива манера, що якусь мить я мовчу.

— Йому вже недовго залишилося…

— Я можу чимось допомогти?

Я вражено втуплююся в нього. Чи це той чоловік, що з першого дня нашої зустрічі або не помічав мене, або ж обдавав холодним поглядом?

— На жаль, ні. Але дякую.

— Коли ти востаннє їла? Принести тобі щось підкріпитися?

Годі! Я надто виснажена, аби прикидатися, що не здивована його поведінкою.

— Що відбувається?

Шарп пильно на мене дивиться.

— Я пропоную тобі попоїсти.

— Я питаю, чому це ти раптом став добреньким? Я була впевнена, що ти мене ненавидиш.

Він аж здригається, а його щоки наливаються рум’янцем.

— Гадаю, настав час попросити в тебе вибачення за таке ставлення. Мені справді соромно. Ти зможеш мене пробачити?

Я уважно спостерігаю за Шарпом. Здається, він говорить щиро. Обмірковую його слова.

— Вибачення прийняті. Лиш дозволь спитати, чому раптом ти вибачаєшся?

Шарп бере припарку з чола чоловіка і кладе її у холодну воду.

— Я давно на службі у Принца. Ми зростали пліч-о-пліч. Я бажаю йому тільки щастя і, зізнаюся, мене роздирали страхи щодо його союзу з будь-ким, пов’язаним із Гадюкою. Однак я помилився. Ти довела, що зовсім не схожа на свого батька, — він показує на хворого. — Жодна Змія, окрім тебе, не витрачатиме ані часу, ані сил, щоби полегшити смерть іншої людини. Якщо, певна річ, за цим не криється якась вигода.

Його слова настільки правдиві, що я усміхаюсь:

— Повір, я не збираюся зашкодити Торіну.

Почувши його ім’я, Шарп відводить погляд.

— Ти кохаєш його? — тихо запитує він і швидко додає: — Пробач, це надто особисте…

Я не зобов’язана звітувати перед Шарпом, проте він такий щирий, що я відчуваю — маю також бути чесною з ним.

— Я кохаю Принца Торіна рівно стільки, скільки він кохає мене.

Шарп легенько посміхається.

— Я ж ледве його знаю, Шарпе! Проте відчуваю до нього глибоку повагу та симпатію.

Як же Торін може не припасти мені до душі? Він добрий чоловік і людина честі. Таких мало на світі.

— Гадаю, ми всі розуміємо, що цей шлюб — політичний союз і не більше.

Шарп мовчить, однак схоже на те, що моя відповідь його вдовольнила. Я чекаю, що він піде, та натомість він сідає поряд зі мною і ми чекаємо на смерть, що от-от прийде по свою жертву.

— Розкажи мені про себе! — раптом прошу я. Ця особиста розмова не повинна стосуватися лише мене. — Ти одружений?

Якусь мить Шарп вагається, не надто охочий говорити про себе.

— Ні, не одружений. Є дехто, але ми не можемо бути разом, — Шарп затинається, а я не знаю, що на це відповісти. — Напевне, шлюб на благо країни, навіть із тим, кого не кохаєш, значно краще, ніж самотність.

— Це все дуже складно, еге ж? — кажу я. — Любов… їй начхати на правила, — в цю мить я думаю не тільки про Бронна, хоч з часом все більше страждаю від того, що його немає поряд. Я згадую про свого батька.

Без жодних сумнівів, він — монстр: підлий, огидний вбивця.