Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Поступово поцілунок втрачає напористість, перетворюючись на машинальну дію. І невдовзі Дрого зовсім завмирає піді мною. Немов кам'яніє. Мене охоплює крижаний озноб від недоброго передчуття. Я повільно, на пару сантиметрів, відсуваю від нього обличчя. Далі не наважуюся ворушитися. Відкривати очі взагалі боюся. Що знову сталося?

І ось сидячи оголеною верхи на його кам'яному пресі, впираючись руками в потужні голі груди, я рахую секунди до невідомо чого. На двадцяти не витримую та дивлюся на нього. Відсахнутися від несподіванки завадили руки на стегнах, які моментально напружилися, а до цього просто лежали на них.

Дрого напружено дивився на мене. Або повз. Сказати точно неможливо. Очі були білими та немов скляними. А всередині чорним серпанком ніби кружляв вир. Видовище, що зачаровує своєю моторошністю. Поруч із ним у мені скоро атрофується почуття подиву. Хоча скоріш за все мене в зримому майбутньому відправлять до психлікарні (якщо я вже не там!). 

Раптом очі мого демона прояснилися, але налилися кров'ю. Обличчя озлобилося. Губи скривилися в презирстві. І в наступну мить я опинилася притиснута за горло до стіни. Трохи боляче! Закрадаються підозри, що цього разу він мене точно задушить. Занадто розлючений. Чому? За що?

- Дрого? - без звуку, тільки одними губами.

- Як? Ти? Посміла? - навіть повіки під дикими очима смикалися.

З моїх потекли сльози. Ледве-ледве хитаю головою в жорсткому захопленні. Заперечуючи! Не розуміючи! Дихати стає важко. До Дрого доходить, що він творить. Відпускає шию. Підхоплює за талію та не ніжно вкладає на ліжко. Я кашляю та хапаю ротом повітря, не стільки від нестачі, скільки на показ. Але мій глядач потуги не оцінює. Осторонь балкона миготить чорна тінь, розчиняючись у діамантовому небі. Що на нього знову найшло?

Ну чому він такий? З ним вічно як на американських гірках - то вгору, то різко в прірву. Що, на думку його тарганів у голові, я посміла зробити за час нашого шаленого поцілунку? Відповісти? Може це вже йому в психлікарню потрібно? У нього ж явний біполярний розлад.

Шкодувала я себе недовго. Не задушив й на тому спасибі. Обмоталася покривалом і з цікавістю вирушила обстежувати його особисту територію. Перебувала тут уже втретє, а тільки зараз змогла нормально озирнутися. Порівняно з покоями в Гродосі, ці були королівськими, точніше імператорськими. Під стать Спадкоємцю всієї цієї кричущої бездушної пишноти. 

Пролунав різкий гучний стукіт у двері та я, не придумавши нічого кращого, сховалася за щільною шторою. Не знаю, хто так безцеремонно сюди ломився, але спостерігати будь-кого бажання не було. Навіть самого Дрого, якщо того раптом переклинило стукати до самого себе. Особливо його.

Застигла, намагаючись не дихати, в дурній надії, що візитер сам ліквідується. Як би не так?! Звук дверей, що відчиняються. Легкі кроки. Кілька секунд затишшя та важкий чоловічий подих.

- Виходь, дівчино!

Владар! Я полегшено видихнула та покинула своє ненадійне укриття. Не знаю чому, але йому я довіряла. Навіть не зважаючи на його недавню недвозначну пропозицію Дрого. Ну не могла Ліза полюбити закінченого мудака. Ще у своєму часі я не відчувала від нього будь-якої загрози для себе. Навіть навпаки - захист.

Зупинилася на пристойній відстані та ніяково вчепилася руками у вузол на грудях із покривала. Владар, окинувши мене іронічним поглядом, рушив до мене. Ось тут я злякалася та почала відходити назад, засумнівавшись у правильності своїх самовпевнених висновків. Раптом Дрого назад щось у голову стукнуло, і він віддав мене братові. З нього станеться! Надто вже він неадекватний сьогодні був.

Помітивши мій переляканий погляд, Владар зупинився. Кинув мені під ноги якийсь згорток, зі словами:

- Одягайся!

- Навіщо? - поставила я найбезглуздіше запитання в ситуації, що склалася.

- Ти волієш так ходити коридорами Резиденції? - він глузливо підняв одну брову, киваючи на моє імпровізоване вбрання.

Я, зніяковівши, швидко схопила, імовірно, одяг та нерішуче подивилася на чоловіка, який усміхнувся.

- У нас мало часу. Тож поквапся. Чекаю за дверима! - поблажливо посміхнувся наостанок, збираючись іти.

- У нас?! Куди ти мене поведеш? - загальмувала його, зовсім розгубившись, - Навіщо?  

- Роби як кажу, людино! - уся удавана веселість вмить зникла, являючи безкомпромісну, жорстку натуру.

Одяглася я, в дуже навіть пристойну сукню насиченого синього кольору, менше ніж за хвилину. Стикатися з суворим Владаром більше не хотілося. А бігти нікуди не має сенсу. Перевірено!

Йшли ми недовго. Він попереду, я чинно і слухняно йшла по п'ятах. Усі Волхви та Істинні, що зустрічалися, шанобливо схиляли перед ним голови. На мене кидали короткі, підозрюю, що здивовані, погляди. Не знаю, який вигляд я мала з боку, але обличчя намагалася тримати "цеглою".

Наша міні-процесія закінчилася в апартаментах, які були майже точною копією тих, з яких Владар мене забрав.  

- Розташовуйся! - кинув недбало, підходячи до аналога нашого міні-бару, - Будеш що-небудь пити?

- Ні. Так, - розсіяно відповіла я.

Невже Дрого вирішив остаточно мене позбутися? Руки почали тремтіти, а серце погрожувало вилетіти з грудей, - А де ми?