Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

– Софі... - протягнув Шері, болісно мружачись. Я підбігла до нього, зрадівши, що можу хоча б спитати тепер в нього. 

– Де твої пігулки? 

– У ліжку... Тут з боку...

Я подивилася на бік ліжка, і побачила шухляду, яку важко помітити, якщо бути неуважним, відкрила її і виявила купу ліків, тонометр, та інші медичні штуки. 

– Софі, маленькі білі...

Я схопила подібні пігулки, дала Крістофу, потім виміряла йому тиск... Все минулося без виклику лікаря, і десь за годину Шері стало трохи краще. Я вимкнула світло, і міцно обійняла його, намагаючись оговтатися. Мене колотило, наче було дуже холодно, але я просто неймовірно злякалася. 

– Сонечко... Ти так тремтиш, - Крістоф сильніше прикрив мене ковдрою, пригортаючи до себе. – Пробач, що змусив тебе так хвилюватися.

– Не кажи дурниць... Це ти мене пробач, що виявилася не готова надати тобі допомогу. 

– Ти теж не кажи дурниць. Маленька... Навіщо тобі це все? - зітхнув він. – Ти наче добровільно взяла стару хвору собаку з притулку, якій недовго лишилося.

– Не смій. Чуєш? Ти не маєш міркувати про таке. Не хочу навіть це уявляти...

– Ми маємо бути готовими до будь-яких варіантів, - суворо сказав він. – Ти маєш бути готова... Я не можу приховувати від тебе те, що навіть таке можливо.

– Мене теж може не стати, то що тепер? - я заперечувала все, наче наївна маленька дитина.

– А ось це вже дійсно дурниці.

– Це взагалі єдиний раз, коли в тебе стався напад після початку мого проживання тут. Може наступний станеться не скоро?

– В мене ставався напад майже кожного дня, відколи ти тут. Просто ти цього не бачила... - приголомшив мене Крістоф, змусивши боятися ще більше.

– Що?..

– Досить. На добраніч, Софі. Вранці поговоримо, - втомлено сказав Шері, і поцілував мене в маківку. 

Я швидко заснула, але всю ніч прокидалася, щоб перевірити як там Крістоф, точніше... Перевіряла чи дихає він. Чи живий... Це лише один-єдиний раз, коли йому стало погано в моїй присутності, а в мене вже така люта паніка. І що буде далі, коли я буду присутня завжди? Заспокоїтися не виходило зовсім, бо цей присмак страху за життя близької людини доводив мене до божевілля. Я тільки нещодавно припинила прокидатися серед ночі, думаючи, що бабусі потрібна допомога. Прокидалася в холодному поті, згадувала, що бабусі вже немає, і спала далі, намагаючись не зважати на серцебиття. Якесь дежавю... Але я знаю точно, що не кину Крістофа. Навіть, якщо це призведе мене до панічних атак і депресії.