Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

А поки Ніна Павлівна сидить у сутінках — не вмикає світла, щоб після урочистостей у школі ніхто з колишніх учнів не прийшов на вогник. Заодно й електрика заощаджується. І до телефона не підходить — вже двічі тужили в напівтемній кімнаті тривалі сигнали. Можливо, вони зовсім не зі школи. Якщо комусь дуже треба, перетелефонують завтра. Сутінки стають густішими. Можна наштовхнутись на меблі й забитися. Ніна Павлівна навпомацки бере з буфета свічник, чиркає сірником. Спалахують кольорові свічки, давній сувенір з Литви. Архаїчне світло трохи звеселило стару вчительку. Ще одна коштовна річ на чорний день. Раніше вона запалювала ці свічки на кілька секунд. А потім задувала, бо боялася пошкодити орнамент на циліндричній поверхні. Але кілька днів тому, витираючи пил з буфета, помітила, що той химерний візерунок, в який вона мало не три десятка років час від часу вдивляється, побляк, а подекуди зовсім стерся. Скоро й самі свічки розламаються, і не буде нічого. Отак щось бережеш, бережеш, здається, прийде саме той день, а він не приходить, і те, що так пильно береглося, пропадає, так і не виконавши свого сакрального призначення.

У двері подзвонили, і Ніна Павлівна перелякано дмухнула на свічки. Завмерла, боячись дихати. Дзвонять знову, відчуття страху розростається до неймовірних судом, до стукоту зубів. А як раптом довідаються, що вона вдома й не хоче відчиняти?..

— Ніно Павлівно, відчиніть, що з вами? — лунає з-за дверей стривожений жіночий голос. Може, це безтолкова сусідка Неля, в якої вкотре відключили телефон за несплату, треба знову викликати швидку для хворої дитини? Ніна Павлівна в темряві квапиться до дверей, відмикає замки й засуви. У під’їзді також темно. На порозі — молода жінка, певно, з тих, хто дбає, як би звабити протилежну стать. У темряві вимальовуються стрункі ноги, пишні кучері, блимають сережки, кулони, браслети. І парфуми, міцні безсоромні парфуми. Так пахне, коли жінка й чоловік кохаються. Але коли таке виставляється на люди, то вже не по-людськи, по-собачому.

— Ніно Павлівно, слава Богу, а я вже думала, з вами щось сталося! Ваша сусідка бачила, як ви йшли додому, чула, як ви замикалися. А ви не відчиняєте!

То дзвінкий голос Оксани Полуян, випуск сімдесят третього року. Ніна Павлівна ввімкнула світло в передпокої, і, переконавшись, що на порозі таки Оксана, впустила її до темної кімнати, ледь освітленої лише з передпокою.

— Ніно Павлівно, ввімкніть світло! Ви хочете, щоб я поламала ноги? — Оксана, здається, напідпитку.

— Ти не заперечуєш, якщо я запалю свічки? Не хочу вмикати світла.

— Ой, давайте, це буде класно! Ви економите електроенергію?

— Ні. Просто в мене немає зубів, Оксано.

— То тому ви й не прийшли на урочистку? Як я вас розумію! У мене, щоб ви знали, також вставні зуби! Ось, дивіться!

Спалахнули свічки й освітили підмальоване обличчя гості. А хазяйка сіла подалі від столу, щоб на неї світло не падало. Оксана сперлася ліктем об стіл, поклавши ногу на ногу.

— Дивіться, зараз в мене Голлівуд, — Оксана широко розкрила рота, — всього по сто доларів за одиницю. За світовими стандартами це коштує по шістсот-сімсот за зуб. Можу порадити класного лікаря... Ой, це ті свічки, які ми купували на сувеніри, коли були разом з вами на екскурсії в Литві на осінні канікули в десятому класі! В нас в усіх вони вже да-а-авно відгоріли! А у вас оце тільки зараз!

— Все здавалося, ніби для цих свічок настане особливий день. То нехай вони більше не дурять, ніби той день колись прийде.

— Цей день у вас напевне був, але сплив у небуття, непомічений.

Ніна Павлівна купила цього свічника з кольоровими свічками як сувенір для коханого чоловіка, який саме після її повернення з Прибалтики вирішив припинити їхні стосунки. Той чоловік був одружений, вони зустрічалися багато років. Вона могла б плекати міф про кохання й обов’язок, ніби вони пізно зустрілися, а то стали б подружжям. Хоча десь вглибині вирувала непроговорена істина: якби дружиною стала вона, то коханками були б інші жінки. То був єдиний чоловік її життя, її щастя й біль, її спогади й забуття... А десятий «В» випуску сімдесят третього року — то найрозкішніший з усіх класів, які навчалися в стінах тої школи, яка сьогодні гуляє свою річницю. Такого скупчення здібних, гарних і безсоромно пихатих юнаків і дівчат, більшість з яких згодом так чи інакше стали відомими в Україні, не було у їхній школі ні до, ні по тому.

— Ніно Павлівно, курити можна?

Стара вчителька мовчки підвелася, відчинила балконні двері, а потім вийняла з буфета попільничку із важкого каламутного скла і поставила її на стіл, як ставила її тридцять років тому для свого коханого чоловіка.

Поміж незліченного числа учениць Ніни Павлівни було багато гарненьких і навіть дуже гарних. І немало тих, хто дуже добре вчилися. Але поєднань першого й другого таки небагато. Яскрава краса і, як наслідок, підвищена увага до привабливих дівчат з боку хлопців, заважала ученицям зосередитися на навчанні. Серце Ніни Павлівни віддавало перевагу скромним дітям, які ще не крутилися в коловерті фатальних романів, коли закінчували школу, до кого все це прийшло пізніше. Але красуня Оксана Полуян була настільки здібна, якими, загалом, красуні не бувають. Вона артистично декламувала вірші і неймовірно писала шкільні твори. А також з чотирнадцяти років нахабно підмальовувала очі й губи і відчайдушно курила в шкільних таулетах. Та з нею не можна було так, як із жалюгідною двієчницею, яка на відмінно засвоїла лише науку кокетування й манірності.

Але найбільшою любов’ю вчительки Ніни Павлівни була не Оксана Полуян, а Славко Ратинський, також фантастично обдарований хлопець зі шляхетними манерами й оксамитовим голосом. Хлопцям вона дозволяла бути гарними, врода не ставала для них ганьбою, як для більшості дівчат. Мабуть, тому, що гарні дівчата неодмінно вважали за потрібне немилосердно прикрашати свою вроду рум’янами й помадами, а хлопці мали природніший вигляд.

— Ніночка мліє від хлопчиків, — ця випадково підслухана у шкільному коридорі фраза боляче вколола її, але то був урок для вчительки: отже, це помітно, тож треба краще приховувати те, що відчуваєш. Вона звикла ховати свої почуття. Але чи можливо звикнути жити без них?

А в той рік, так, саме в той рік, коли той розкішний клас