Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

На обличчі Оскара Тведта ніякої реакції. Він видавався спокійним і вмиротвореним. Мовби відпочивав.

— Лікарі кажуть, що ти втратив здатність логічно мислити, — вів далі Стіллер. — Шкода, якої твої дружки завдали твоєму мозкові, обмежила можливості вчитися, пам’ятати й розуміти. Але я впевнений, про одне ти все-таки думаєш усі ці роки, доки лежиш тут, — про гроші. Що сталося з грошима?

Стіллер перейшов на інший бік палати, присунув собі стілець майже до самого ліжка. А коли сів біля хворого, Оскар Тведт заплющив очі.

— Добре, хай так, — промовив Стіллер. — Я й сам знаю, що сталося з грошима. Не надто вони мене й цікавлять, однак усе це коштувало життя Симонові Мейєру. Ось чому я тут. Я мушу з’ясувати, що тоді трапилося.

У навушнику зашаруділо. Полісмен біля головного входу в пансіонат прошепотів:

— Щойно у вестибюль ввійшли двоє чоловіків у синіх комбінезонах. Качки. Напис на комбезах «Вентиляція Флекс». В одного в руках велика торба. Заходжу за ними.

Стіллер встав, ще раз окинув поглядом три маленькі відеокамери. Ще подумав, що все тільки-но сказане теж записалося.

— О’кей!

Він відсунув стілець на місце і вийшов з палати.

У глибині коридору стояв столик з кавником і філіжанками. Стіллер сів, вийняв телефон, відкрив зображення Оскарової палати, запхав навушник у вільне вухо.

У кінці коридору з’явилися чоловіки в комбінезонах. Вони постукали в найближчі двері й, не чекаючи на запрошення, увійшли. Видно, у тій палаті нікого не було. Інші пацієнти були здоровіші, і їх забрали на якісь активні заняття. І все ж чоловіки застрягли там аж на дві хвилини. Коли вийшли, один тримав у руках планшет, другий ніс торбу. Стіллер нікого з них не впізнав.

Далі вони постукали в двері з протилежного боку коридору. Теж побували всередині дві хвилини й вийшли. Так вони просувалися уздовж коридору, аж дійшли до палати Оскара Тведта. Постукали, увійшли. Стіллер підвівся.

— Підходь, — сказав він у мікрофон.

Полісмен з’явився в кінці коридору. Стіллер підступив до дверей, поправив пістолет, схований з внутрішнього боку куртки, зосередився на звуках і зображенні на екрані телефону.

— Он лежить один, — сказав чоловік з торбою.

— Спить, — відповів другий. — Берися до справи!

Перший вийняв з торби вимірювальний інструмент, схожий на лійку. Підняв його до стелі, притуливши широким отвором до вентиляційного люка.

— 872, — сказав він, прочитавши покази.

Другий начебто записував.

Стіллер підняв до рота мікрофон.

— Вони вимірюють мікроклімат у палаті, — сказав він.

Полісмен у кінці коридору показав жестом, що все зрозумів, і повернувся на свій пост.

Чоловіки вийшли, перейшли до наступної палати. Стіллер налив собі кави. Мобільний задзвонив, ще й відпити не встиг. Він ковтнув і зняв слухавку.

— Адвокат Ейнар Гарнеє, — відрекомендувався чоловік на іншому кінці. — Ян Ґюдім — мій клієнт. Я так розумію, що ви з колегою допитували його вчора у в’язниці в Галдені.

— То був не допит, а розмова, — виправив Стіллер.

— Він хоче продовження розмови, — сказав адвокат.

— Тобто?

— Хоче зізнатися в участі у пограбуванні. Ми можемо просто зараз домовитися про зустріч? Він готовий говорити…

56

Вістінґ відклав телефон на стіл, обернувся до Тюле.

— Ян Ґюдім погодився на зізнання…

Аудюн Тюле заклав руки за голову, відхилився на спинку стільця.

— Несподіваний поворот, — промовив він.

— Що це означає?

— Що план Стіллера не спрацює, — відповів Вістінґ. — На нас вийде адвокат, а не спільники в пограбуванні. Ви трохи перестаралися, забагато локшини йому на вуха навішали.

— Та я готовий прийняти зізнання будь-де і будь-коли, — усміхнувся Тюле.

— А ви певні, що він зізнається? — запитала Ліне.

Тюле пересмикнув плечима.

— Буде видно, але я не бачу іншої причини, навіщо йому іще бажати з зустрічі з нами.

— Стіллер домовився на п’яту, — сказав Вістінґ. — Ця справа розкриється за нинішній вечір.

— Тоді поквапмося, — заспішив Тюле. — Слідчий з Осло має допитувати Томмі Плейма в лікарні «Уллевол» о другій. Ще треба отримати дозвіл на нашу присутність при цьому. А потім, дорогою до Галдена, підберемо Стіллера.

Вістінґ глянув на доньку.

— Ти залишаєшся вдома сама. Добре?

— Добре, якщо ви триматимете мене в курсі справи.

Вістінґ роззирнувся в підвальному офісі.

— Сидітимеш тут чи нагорі?

— Нагорі… Тут можна все замкнути. Ось тільки мені потрібний мій комп, а він у мене вдома.

— Ходімо разом, — запропонував Вістінґ.

Вони взяли з собою й Амалію.

Мортенсен поклав мертвого кота в коробку й саме мив двері.

— Маю відповідь з лабораторії, — повідомив він, підводячись на рівні ноги. — На станції була кров.

— ДНК?

— А це вже наступний крок.

Ліне з Амалією пішли складати туалетне приладдя, одяг і всілякі дрібниці, потрібні на кілька днів перебування поза домом. Мортенсен щось приніс з пасажирського сидіння поліційного фургону.

— Це я знайшов у її авті, — сказав він, показуючи в пакетику для речових доказів чорну пластикову коробочку, завбільшки з сірникову пачечку. — GPS-маячок на магніті.

— Стежили… — замислено промовив Вістінґ.

— Так, хтось стежив за її пересуваннями, — кивнув Мортенсен. — Професійна гарнітура.

Вийшла з речами Ліне.

— Питання в тому, що з тим маячком робити, — промовив Мортенсен. — Якщо я деактивую прилад, вони відразу здогадаються, що ми його знайшли.

— Залишимо тут.

Ліне кинула пакетик з маячком у коридор і замкнула за собою вхідні двері.

Вістінґ заніс найбільшу торбу до будинку.

— Ти впевнена, що спокійно залишишся сама?

— Усе гаразд, — запевнила Ліне.

— Я можу попросити патруль проїжджати повз дім раз на годину.

— Не треба…

Вістінґ обійняв по черзі доньку і Ьнучку, потім вони з Тюле сіли в авто й поїхали.

Потік машин рівно котився по шосе в бік столиці. Коли вони проминули Тьонсберґ, задзвонив мобільний Вістінґа.

— Крістіне Тііс, — прочитав він на дисплеї панелі приладів і пояснив Тюле: — Це поліційний прокурор, відповідальна за справу підпалу дачі Клаусена.

— Я за тобою скучила, — сказала Крістіне.

— Обережно, ти на голосному зв’язку, — зі сміхом застеріг її Вістінґ. — Зі мною колега з Румеріке, Аудюн Тюле.

— Привіт! — привітався Тюле.

Крістіне Тііс засміялася.

— Ми всі за тобою скучили, — додала вона. — Не знаєш, на скільки ще часу затягнеться ваш проект?

— Ні, не знаю, але ми, здається, на правильному шляху.

— От і добре! А я телефоную з приводу підпалу дачі Бернгарда Клаусена. Я розумію, що ця справа певним чином пов’язана з вашим нинішнім розслідуванням.

Вістінґ не відповів, просто чекав на продовження.

— Я подумала, тобі цікаво буде довідатися, що Аксель Скавгауг зник.

— Як це — зник?

— Він же зізнався у підпалі. Я маю твій рапорт