Читати книгу - "Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика."

А.В. Савченко, В.В. Кузнецов та О.Ф. Штанько пишуть, що суб'єктивна сторона складів злочинів, передбачених ст. 364 та 365 КК, характеризується умисною або змішаною формою вини.

Н.О. Гуторова, даючи загальну характеристику злочинів у сфері службової діяльності, пише, що ставлення службової особи до настання тяжких наслідків при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 2 ст. 364 КК), перевищенні влади або службових повноважень (ч. 3 ст. 365 КК) та при вчиненні службового підроблення (ч. 2 ст. 366 КК) може бути як умисним, так і необережним, не визначаючи при цьому, чи може бути необережним ставлення службової особи до наслідків у вигляді істотної шкоди як ознака основних складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364 та ч. 1 ст. 365 КК. При характеристиці цих злочинів (ч. 1 ст. 364 та ч. 1 ст. 365 КК) Н.О. Гуторова пише, що психічне ставлення до наслідків у складах злочинів, передбачених ст. 364 та 365 КК, може бути і необережним, тобто, очевидно, вважає, що і до настання істотної шкоди психічне ставлення службової особи може бути і необережним[287].

О.Ф. Бантишев та В.І. Рибачук зазначають, що за суб'єктивною стороною зловживання владою чи службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень характеризується прямим умислом щодо діяння та прямим чи непрямим умислом щодо наслідків у вигляді істотної шкоди чи тяжких наслідків. Разом з тим, вважають вони, стосовно наслідків не можна виключати і можливість необережності у формі злочинної самовпевненості чи недбалості[288].

Окремими вченими обґрунтовувався раніше і обґрунтовується нині висновок, що із суб'єктивної сторони психічне ставлення до наслідків при зловживанні владою або службовим становищем та при перевищенні влади може бути лише умисний[289].

М.Й. Коржанський не конкретизує психічне ставлення до наслідків при вчиненні злочинів, передбачених ст. 364, 365 та ч. 2 ст. 366 КК, обмежуючись вказівкою, що передбачені цими статтями злочини вчинюють умисно[290].

Мотиви та/або мета є обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони складів злочинів, передбачених ст. 364, 368, 369, 370 КК:

— ст. 364 КК — корисливі мотиви, інші особисті інтереси, мотиви задовольнити інтереси третіх осіб;

— ст. 368 КК — корисливий мотив і мета незаконного збагачення — отримати вигоду майнового характеру чи уникнути нанесення матеріальних затрат;

— ст. 369 КК — мета досягти вчинення (невчинення) певних дій службовою особою, якій дається хабар в інтересах або особи, яка дає хабара, або в інтересах інших фізичних чи юридичних осіб;

— ст. 370 КК — мета викрити, звинуватити службову особу в одержанні хабара чи будь-яку особу в даванні хабара, притягти їх до відповідальності за такі дії[291].

У складах злочинів, передбачених ст. 365 та 366 КК, мотиви і мета можуть бути різними, в тому числі і такими, які є обов'язковими у складі злочину, передбаченого ст. 364 КК. Стосовно перевищення влади або службових повноважень Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що мотиви та мета вчинення таких дій можуть бути різними і на кваліфікацію злочину, як правило, не впливають (абз.2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»[292]). Стосовно одержання хабара Пленум Верховного Суду України також вважає, що цей злочин є корисливим.(див. п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»[293]).

Особливістю чинного кримінального законодавства України, яким передбачається відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, є те, що відповідно до змін, внесених до ст. 164 КК 1960 р. 28 січня 1994 р., суб'єктами службових злочинів стали визнаватись і особи, які займають постійно чи тимчасово посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, чи виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням на підприємствах, в установах чи організаціях будь-якої форми власності, а не лише на державних чи громадських підприємствах, в установах чи організаціях, як передбачалось ст. 164 КК 1960 р. до внесення в неї змін. Україна, на відміну від більшості пострадянських держав, обрала саме такий підхід до визначення