Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Дивись, а наш малий ваговоз добряче вкоротив свій запас їжі, — показала на стіжок Тася.

— Отже, він та Пірат залишались тут. Ну, а що тоді їв песик? — І вони переглянулись. — Потім заглянемо у фургон, може, там знову є щось новеньке.

Діти вибрали найтовстіші гілки, Роман поламав їх об коліно і діти віднесли їх на місце попереднього багаття, від якого залишилось лише кілька жмень сірого попелу. Поклавши по оберемку сухих галузок на долівку, Роман з Тасею дружно, одне за одним, полізли по коротеньких дерев’яних східцях у свій тимчасовий, але надзвичайно надійний прихисток, та, відкинувши завісу з маленького віконця, почали перевіряти вміст лантухів. Діти квапились, бо їм дуже не терпілось дізнатись, чим же харчувався бідний Пірат під час їхньої досить тривалої, за Тасиними підрахунками, відсутності. Але все було на місці.

Покинувши шукати, діти переглянулись і, знизавши плечима, вибрались з фургона, пообіцявши собі ввечері навести у ньому ідеальний порядок.

— Ми ніколи не взнаємо, що він їв, як і те, де був, коли ми його шукали, а натрапили на ці скульптури.

— А тобі не спадало на думку, що наш собачка спеціально загубився, щоб ми пішли з узбережжя і потрапили сюди? — продовжив думку Роман, чухаючи підборіддя, на якому почав з’являтись ледь помітний темний пушок.

— А ти дорослішаєш, — Тася з ніжністю погладила пушок пальцями. — І навіть не по днях, а по годинах.

— І ти зробилась багато вищою, або мені так здається — одне з двох, — усміхнувся Роман.

І вони знову весело розсміялись та почали складати пірамідку з гілля, а потім швидко розпалили вогонь.

Поснідавши смачною кашею та випивши по великій чашці гарячого чаю з бубликами, брат з сестрою з задоволенням простяглись біля згасаючого полум’я, підставивши спини лагідному промінню Раміду.

— От зараз би злітати додому та подивитись як там. Хоч в Одесу, хоч до бабусі та дідуся в село, я згоден на обидва варіанти, — тяжко зітхнув Роман, закривши очі та уявляючи собі затишні одеські вулички та своїх дворових друзів, і непрохана сльоза тихо скотилась, та він злизнув її язиком.

— Скучили всі, мабуть, за нами дуже. Бабуся з дідусем вже копають картоплю і нема кому їм допомогти, — теж раптом зашморгала трохи облупленим носом дівчинка.

— А, може, і не встигли скучити. Пам’ятаєш, що сказав Зіб, коли запрошував нас сюди? Що ніхто і не помітить нашої відсутності, бо дріодці вміють керувати часом. Для всіх наших земних родичів та друзів він буде стиснутий, тобто з двох тижнів перетвориться на якихось дві години. Я йому вірю, як і вірю у те, що без прямого зв’язку вони бачать кожен наш рух і чують кожне слово.

— І, може, поки нас не було, годували нашого песика? Подивись, який він зробився кругленький.

— А й справді, і як я цього відразу не помітив? Адже з першого погляду мусило кинутись в очі, — підтримав сестру Роман.

— Тоді нам було не до Пірата, бо не йшов з голови дивовижний сон, — підбила підсумки Тася, люблячим поглядом глянувши на брата.

А того раптом ніби підкинула невидима пружина, і хлопець завмер, витріщивши очі в точку, що була у дівчини над головою.

У Тасі злякано закалатало серце, а долоні миттєво спітніли.

— Що там таке? — злегка запинаючись, запитала вона Романа, який своїм виглядом добряче її перелякав. Хлопець насилу проковтнув слину та, піднявши руку, тицьнув пальцем у якусь точку, від якої не міг відірвати погляду і куди боялась подивитись Тася.

Ледве себе пересиливши, дівчинка таки повернула голову. Братів палець був націлений на лицаревого коня, а точніше, на його ноги. І, ледве побачивши їх, Тася все зрозуміла, але, передихнувши, відразу накинулась з кулаками на Рому, чого ніколи собі до цього не дозволяла.

— Ти, ідіоте, налякав мене мало не до смерті. Хіба Енселонова нога, навіть зігнута не в ту сторону, що раніше, вартує життя твоєї єдиної двоюрідної сестри, а, заодно, і найвірнішого друга?

І, не витримавши нервового перенапруження, дівчинка, закривши долонями обличчя, розплакалась.

Роман, вперше у житті, розгубився. Він тупцював біля сестри з винуватим виглядом, боячись промовити бодай слово та зробити хоч якийсь жест, щоб ще більше її не розізлити.

Так тривало хвилин десять. Схлипування робились все тихішими і тихішими, а скоро і зовсім стихли. Та, скривджена братовими не дуже розумними діями, дівчинка все сиділа у тій самій позі, не віднімаючи рук від обличчя. Нарешті хлопець таки наважився відкрити рота.

— Пробач, я більше ніколи не буду так робити.

І він поклав долоню їй на плече, яку вона відразу ж зіпхнула. Роман все ж таки ще раз поклав руку на те ж саме місце. Дівчинка знову скинула, але вже не так рішуче, і широка усмішка осяяла перед тим засмучене смагляве хлопцеве обличчя. Він підійшов до сестри ззаду і, легенько стиснувши руками її біляву голівку, кілька разів поцілував у тепле волосся.

— Не підлизуйся, бо все одно не пробачу, — почувся з-під долонь здавлений, але, водночас, задоволений голос.