Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Ну і будь ласка, дуже й потрібно, — крикнув Роман, добре знаючи лагідний, як у грайливого кошеняти, характер сестри.

Хлопець відійшов за кілька метрів та, всівшись на теплий краєчок каменю, почав терпляче чекати на її подальші дії.

Тася не примусила себе довго чекати. Різко віднявши долоні від обличчя, вона встала і, чомусь кілька разів підскочивши на місці, певне, розминаючи ноги, підійшла до брата та, глянувши в його широко відкриті, ще повні вини, сині очі, обхопила Рому руками за сильну шию та дзвінко розцілувала в обидві щоки.

— От халепа, і за що я тебе так люблю? Не розумію! Добре, пробачаю, бачу, що справді каєшся. — І вона ще раз, від щирого серця, пригорнула братову голову до себе.

— А тепер ходімо ближче до того коня і глянемо, що ж то сталось з його ногою, якщо у нас, звичайно, не групова галюцинація.

І брат з сестрою, взявшись за руки, підійшли до задніх ніг бойового коня лицаря Харольда, Енселона, положення яких півгодини тому викликало цілу бурю емоцій.

І справді, ноги, під якими діти ночували у ту першу казкову ніч, коли шукали Пірата, тепер мали інший вигин і кінь вже завмер в іншій позиції: права його нога була вище лівої.

Добре обдивившись коня, Роман з Тасею ще пильніше почали оглядати скульптуру лицаря, та той стояв у попередній позі.

— А тобі не здається, що й у нього голова тепер опущена багато нижче і майже торкається грудей. Цього раніше не було? — торкнула Тася брата за рукав. — І ще, раніше рука, що тримала меч, була міцно стиснута на його руків’ї, а тепер пальці знаходяться у вільнішому положенні.

— Ходімо оглянемо ще решту артефактів, — Роман потяг сестру за руку до валунів, які були розташовані за кількасот метрів від лицаря та коня.

Обминаючи гострі камінці, які знову з’явились під ногами, та петляючи поміж величезного каміння, діти побігли спочатку до валуна-шолома, потім валуна-щита, а ще через сотню метрів був і валун-меч з вирізьбленою стрілою на руків’ї. І Рома знову почав ламати голову: з чого ж виготовлені всі ці пам’ятки дріодської історії?

Брат з сестрою уважно оглянули їх, але ніяких змін не побачили. Покрутившись там і не віднайшовши нічого нового, діти повернулись назад і знову полягали біля згаслого вже вогнища.

Террі з Піратом прогулювались навколо невеличкого імпровізованого табору і виявилось, що віслючок згинає свою милу мордочку та скубе мох. Песик бігав у нього поміж ніг та, крутячи хвостом, заглядав своєму другу в очі.

Поволі час добіг до обіду. Коли у їхніх шлунках голосно забуркотіло, діти підвелись і, знову наламавши гілок, розвели багаття, приготувавши на ньому суп з концентратів та грінки до чаю. Поївши, брат з сестрою знову простяглись біля вогню, і Рома сказав:

— Сам собі дивуюсь. Раніше такої порції мені вистачало хіба що на кілька ковтків, а зараз тією ж кількістю наїдаюсь досита. Як ти гадаєш, що діється? У мене поменшав шлунок?

Тася засміялась та, перевернувшись зі спини на бік, обличчям до брата, промовила:

— Я теж. І гадаю, причина не в наших шлунках, а у тому, що ми зараз знаходимось та вживаємо їжу на планеті Дріода. А вони таки добряче взялись за нас, ці дріодці. Адже взагалі багато їсти шкідливо. Як говорили древні японці, треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти і чим тонша талія, тим довше життя. Зараз наші шлунки перебудовані саме на цю першу частину їхнього принципу і ти ба, виявляється, нам цього вистачає. І в нашій зовнішності теж з’явились позитивні зміни. Ти, наприклад, за цей короткий час явно змужнів, м’язи налились, а я, за твоїми словами, підросла. Отже, зменшення порції та зміна складу їжі пішло нам тільки на користь. А от цікаво, чи піде на користь нашому Террі цей мох?

— На всі сто процентів! Все, на що ми тут дивимось, що переживаємо та споживаємо, йде тільки нам усім на користь: глянь, Пірату навіть наша досить тривала відсутність не тільки не зашкодила, а навіть дуже навпаки.

І Тася показала на песика, що на своїх коротеньких ніжках перекочувався, мов колобок, поряд з віслючком, якому так припав до смаку блакитно-зелений мох, що він, мабуть, забув про все на світі.

— Сестро, ти не відчуваєш, у повітрі щось змінилось, — раптом скинувся Роман і почав принюхуватись до численних запахів, що стояли у повітрі.

Дівчинка і собі потягла носом та промовила, глянувши на хлопця величезними блакитними очима, які зараз ніби ще побільшали:

— У ньому тепер відчуваються пахощі свіжих трав. Слухай, а чи це не від моху? Адже раніше такого не запаху не відчувалось.

— Тут все весь час змінюється, то чого ти, власне, так дивуєшся? Ніби нам уперше!

І, простягши руку, Роман зірвав жмут м’якого моху, який під хлопцевим пильним поглядом почав пульсувати і змінювати колір на світло-зелений.

— А що я говорив, таки він.

— Це я говорила. Не привласнюй собі чужі слова та думки. То чим же він пахне?

— Такою сумішшю люцерни, полину, підв’ялого сіна та свіжої трави. Як би це сказати, ніби лежиш у