Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Гай-гай, хлопчику. Річка не таких бачила сміливців.

Гіпакірій, затиснутий скелястими грядами, ніс свої прісні води дном моря. Підхоплений течією, Мишко то стрімголов летів, то повільно петляв морським безмежжям, немовби полями. Та чим довше він плив, тим більше нудився. Підводив голову, робив спроби відірвати кам’яні чоботи, щоб піднятися трохи вище. Але нічого з того не виходило. Важенний дарунок Діоніса притискав його до каменистого дна.

Урешті-решт хлопчик вирішив перепочити. Долаючи плин води, поплив до обривистого берега. Ухопився за камінь, підтягнувся і навкарачки заліз у печеру. Течія його не доставала. Він спокійно сидів, дивився довкола.

Круті схили каньйону пишно вкривали звисаючі рослини у вигляді довгої трави, листків чи водяної хвої. Кольори їхні соковиті й яскраві. Серед усіх, звичайно, переважала зелена барва. Островками серед зелені виглядали бурі, червоні, золотисті рослини. Між хитлявими пагонами вешталися річкові риби.

«Дуже красиво, — промовив Мишко вголос. — Однак Діоніс розповідав мені не про річкові красоти, а про морські. Про сад Посейдона. Як мені проникнути в той сад? Каньйон високий, а чоботи тягнуть донизу, не дають сплисти. О, придумав! Якщо зніму один чобіт, то моя вага поменшає. Залишу чобіт на виступі. Піднімуся, зазирну в садочок. Відразу же спущуся у річку і дальше попливу».

З надсадним пихтінням хлопчик стягнув чоботисько. Звів над собою руки і легко відійшов від прибережного каменю. Невдовзі визирав із-за гранітної гряди каньйону.

Неймовірно вражала мовчазна пишність і загадковість моря. Мишко багато чого для себе відкрив. Досі він вважав, що грунтова поверхня під водою гладеньке, мов денце мисочки. Одначе з морського днища там і сям випирали шпилясті скелі. Крізь зелений туман прозирали округлі обриси гір, виднілися страхітливі кручі, навіть морські западини та провалля.

«Ого, які довжелезні рослини, — дивувався хлопчик. — Їхні лози переплітаються і створюють непрохідні хащі. Наче у джунглях. Подібні хащі бачив у кінофільмі про Мауглі. Цікаво, яка довжина цих морських дерев?» «До 40 метрів», — почулося. Але Мишко на сторонній голос не звернув увагу. Гадав, що то він сам висловив припущення. Наразі замилувано розглядав різнобарвні рибки. Вони, мов метелики, пурхали поміж густого віття.

До каньйону підступали непрохідні чагарі, незвичних для наземних кущів кольорів: лілові, пурпурні, помаранчеві, синьо-сталеві. Форма підводних кущів теж відрізнялася від земних родичів. Вона чарувала і водночас лякала. Мишко не знав, що кущі бувають такими химерними.

Росли тут і квіти. Цілі клумби. Ось недалечко від каньйону клумба айстр. Водяні айстри просто фантастичні. Фантастичні не лише барвами, але й розмірами. Одна квітка взагалі гігантська. Середина її величезна, як таз. Поміж прозорими пелюстками вилися рибки. «Що то за рибки? Як називаються?» — міркував мандрівник. І зразу отримав відповідь: «Риби-клоуни».

Якщо на підводні хащі Мишко поглядав зі страхом, бо в них, безперечно, ховалися злі істоти, то до клумби він плив із легким серцем. Юний натураліст прагнув дослідити гігантську квітку, щоб про неї розказати товаришам-гуртківцям.

Гігантська айстра не мала листків. Просто сиділа собі на зеленій підошві. Хлопчика зачарувала лискучо-рожева середина квітки. Чомусь вона його нестримно до себе вабила. Уявив собі, як то гарно фантазувати в такому класному ліжечку або просто перепочити. Над квіткою, торкаючись пелюсток, пропливала замріяна риба. Не клоун — інша, більша. Пелюстки автоматично зімкнулися, накрили рибу. Хлопчик чекав, коли пелюстки розійдуться, щоб самому проникнути всередину квітки. Ось пелюстки набрали темно-червоного кольору. Нарешті, розкрилися. Замріяна риба з-під них не виплила. На рожево-лискучому ложі лежала купка луски, а ще хвіст і пір’їни плавників необачної риби.

Ненароком Мишко помітив, що карборунд, про який він забув, почервонів. «Йой, тут небезпечно!», — зойкнув хлопчик і відплив від квітки. «Добре, що не ступив у той красивий тазик, — хвалив себе за спритність. — Це — рослина-хижачка. Стиснула б мене і вичавила б із мене всі соки. Лише чобіт залишився б. Цікаво, як називають цю хижачку?»

«Актинія. Кишковопорожнинна хижа тварина», — почув у відповідь. Хлопчик замислився: «Звідки поступає інформація? Де поселився невидимий Ерудит? Напевно, в баняку, що на моїй голові? Дивина. Значить, про все, що мене зацікавить, від нього дізнаюся. Класно!».

На Мишка лягла тінь. Він різко підвів голову. Над ним зависла гігантських розмірів кришталева тарілка. Від неї крученими канатами тяглися хиткі щупальці. Поміж щупальцями Мишко помітив великий рот. Багацько каламутних сліпнів заглядали у рот, що не стулявся.

Мишко, мов зачарований, дивився на кришталеву тарілку. Навіть не помітив, що камінець, який висів на його грудях, розжарився, тобто попереджав про небезпеку.

Хлопчик роздумував уголос: «Що воно таке?» Ерудит миттєво відповів: «Медуза під назвою «морська оса». Безхребетна тварина, що на 97 процентів складається з води. Розмір її сягає двох з половиною метрів. По периметру 24 очей. Отруйна».

Проте, незважаючи на попередження, Мишко невідривно дивився у страшний рот зі сліпнями. Поступово до його свідомості дійшло: драглиста істота паралізує його волю, не дає втекти.

Тим часом щупальці, що коливалися, невпинно тягнулися до малого. Ось-ось його торкнуться… Невідь звідки на завмерлого хлопчика налетіла хмара риб. Підхоплена підводною хвилею, гігантська медуза зникла.

Заціпенілий хлопчик прийшов до тями. Тепер його увагу заполонив хоровод риб, у центрі якого волею випадку він опинився. Риби крутилися в танці, а на людську дитину не зважали. Не боялись, коли він їх пригортав до себе чи смикав за хвости. Мишко і без допомоги всезнаючого інформатора зрозумів, що це оселедці. Їх легко було взнати за сріблястим забарвленням і маленькими сплюснутими головами. Однакової форми, оселедці різнилися розмірами. Серед них, звичайно, найбільше малих рибок. Але Мишка вразили гіганти-оселедці. Вони сягали чотирьох, можливо, й більше метрів. Мишко помітив унікальний екземпляр. Ця риба в’юном звивалася, бо мала довжелезне гнучке тіло. Голова її з настовбурченою вогненно-червоною гривою нагадувала конячу. «Оселедцевий король», — поінформував Ерудит. Хлопчик заперечив: «Який же це король? Адже він жере оселедців. Один,