Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

Пеньковський тоді поплескав його по плечу, всміхнувся: «Віддаси борг у Москві, піди-но до тієї блондиночки, що лежить біля човна, поясни їй, хто я, скажи, що буду радий бачити її в себе в номері, щойно повернувся із Штатів, джинсики й кофточки її розміру лежать у чемодані, треба приміряти»… А знав же, що це Зоя, я її кадрив, усі це бачили, він — також… Боже, яке забуте, безжурне, молоде слово «кадрив»…

«Любий Гено, — сказав тоді Пеньковський, — слово «понт» стосується тих, хто молодший за вас і дурніший; зі мною «понт» не проходить, я граю в карти не для того, щоб мати ці гроші, а для того лише, щоб їх виграти; факт перемоги додає мені сили, це допінг, розумієте? Ви «понтер», ви завжди бундючитесь, навіщо? Кожен, хто стрибає через дві сходини, які ведуть нагору, ризикує зламати ногу. Ви кмітливий, але занадто азартний, скрутите шию, шкода…»

Кульков побачив його на другий день уранці; це було годині о шостій, ще тільки розвиднялося. Пеньковський вийшов на безлюдний пляж у коротенькому халатику, — стрункий, кремезний, хоч уже був немолодий, підморгнув йому якось задьористо, але водночас по-хазяйськи; всміхнувся: «Ваша подружка знає толк у любові, спритна й чарівна». Скинувши короткий, шовковий японський халатик, Пеньковський увійшов у море, пірнув під хвилю і поплив хорошим кролем, як професіональний плавець; метрів за двісті від берега перевернувся на спину і лежав так майже півгодини; вийшовши на берег, сказав: «Люблю самотність, Гено, а вона може бути лише на хвилях; суєтна земля повна двоногих ссавців, які видають звуки й дратують неосмисленістю рухів, суєта суєт і всяка суєта; ви в Москві з батьками живете?»

Навіщо я сказав йому про однокімнатний кооператив?! Промовчав би, понтер нікчемний, а я тоді думав: «Потрібна людина, із зв'язками, полковник, підштовхне…»

Кульков усе ще благав себе ні про що не згадувати, намагався уявити перисті хмари, — йоги рекомендують завжди думати про небо, ніщо так не заспокоює, як образ вічності, — але обличчя Пеньковського стояло перед ним, наче жах, нерухоме, пергаментне, в різких зморшках, із глибоко запалими, світлими, безжальними очима…

… У Москві вже, передавши Пеньковському ключ від квартири, Кульков сказав, що борг віддасть післязавтра; той кинув: «Якщо важко, можна й почекати, не горить». Коли приніс гроші, той запхнув їх у задню кишеню штанів, не лічив; міг би й відмовитися, дівок у мою квартиру водиш безплатно, а я сорок карбованців щомісяця плачу за кооператив із своїх ста сорока. І все-таки до академіка Криловського, — через третіх осіб, — підвів його саме він, Пеньковський, натякнувши, що поки Георгій Іванов біля старого, шлях нагору буде тяжкий; боріться за плацдарм, Гено, найголовніше в житті — це плацдарм; з роботи і з дому до нього не дзвонив, тільки з автомата; «про наше знайомство не треба нікому говорити, я людина з легенди, невидимка і, як справжня невидимка, маю силу; формула «ти — мені, я — тобі», звичайно, це відгонить чужокрів'ям, але ж буття визначає свідомість». Він ніколи не розмовляв серйозно, підсміювався, жартував, тільки очі в нього завжди були, наче в сліпого, зовсім нерухомі. Одного разу, коли Кульков поскаржився на те, що в магазинах майже зовсім зник сир, Пеньковський глянув на нього з подивом: «Ви на що замахуєтеся, мій дорогий? Ви класового ворога критикуйте, а свого не чіпайте, не треба, тим більше, я зробив так, що вас оформляють у Лондон, дуже цікаве місто». Кульков тоді з радощів приніс три пляшки коньяку, купив на базарі баранячих ребер, накрив стіл; Пеньковський пив, не п'яніючи, тільки очі втрачали колір, ставали водянистими, майже зовсім порожніми; вам одружуватися пора, Геночко, одруження — це обов'язок працівника, який може високо піднятись. І п'єте ви погано, не треба пити, коли не вмієте… Батько вашої приятельки Лідочки хто? Той самий Зорохов? Чого ж ви роздумуєте? Це ваш тил, думайте про майбутнє, людина ви азартна, ризикована, треба страхуватися…

Напередодні вильоту в Лондон Пеньковський дав Кулькову триста доларів: «Привезіть мені леза, я голюся тільки «жилетом». Зайдіть у «Селфріджес», купіть мені лосьйон, називається «Джентльмен», на решту — подарунки нареченій, гроші сховайте в задню кишеню, гадаю, вас не оглядатимуть».

А якщо? Кульков не зразу наважився запитати про це, але не стримався, він весь був напружений, що не кажи, а перший виїзд, та ще й у Лондон, збожеволіти можна…

«А якщо? — задумливо мовив тоді Пеньковський. — Припустимо, вас оглянули. Знайшли триста доларів. Що ви відповісте? Ну, швидко, там часу на обдумування не буде…»

Кульков ковтнув клубок (не такий, як зараз, менший), у горлі пересохло, язик був шорсткий і немов заважав йому, став дуже довгий, чи що… Ну, не знаю, скажу, що хотів купити Лідії Василівні Зороховій подарунок на весілля, позичив у знайомого дипломата…

«А як звуть того дипломата? — запитав Пеньковський. — Вас звинуватять у брехні, й життю кінець, Геночко. Якби у вас справді був знайомий дипломат, котрий повернувся з відрядження й продекларував гроші, тоді інша річ, але, як мені відомо, ви ще не обзавелися такими приятелями… Ну, мій друже, коли уявити собі найгірше, то кажіть, що зелень купив у спекулянта. Що ж, карайте, але заради любові на все підеш… Тільки, ні імені, ні прізвища не знаю, запропонували в «Націоналі», дуже хотів привезти сувеніри нареченій, покірної голови й меч не бере… Якщо ви назвете моє прізвище, то вам просто не повірять… Чи переконаєте? Ото ж бо й воно, не зважитесь, ви спритний хлопець, у вас є досить міцний, гутаперчевий стрижень… Дивно, що ви трохи мляво мислите, я думав, ви заперечите мені, коли я сказав про задню кишеню штанів, навіщо марно рискувати, коли саме ви нестимете портфель академіка Криловського, в нього дипломатичний паспорт, оглядові не підлягає, там і місце грошам, невже не ясно?»

Перед другим відрядженням, до Женеви, Пеньковський дав Кулькову п'ятсот доларів: розрахуємося; вкиньте листа; це вже ділове доручення, розумієте? Я ж недарма ходжу під погонами, про рід моєї роботи, мабуть, здогадуєтесь, питання погоджено, але, подалі від гріха, пронесете через кордон, як і перший раз, у речах академіка.

Листа було опрацьовано: ті, хто його одержав, могли зразу впевнитися, розпечатували невинне послання чи ні. В ЦРУ з'ясували, що не розпечатували і не доторкувались; рибка клюнула.

У Відні його напоїли, викрали папку з документацією, дали час для паніки, спостерігали, як поводитиметься; зрозуміли, що ось-ось розвалиться; в номер