Читати книгу - "Автохтони"

На кухні Маринин чоловік сидів спиною до дверей, спостерігаючи за рухливими фігурками, і пив каву.

– Каву будете? – спитав Маринин чоловік, не обертаючись.

Марина, либонь, вже пішла, «Криниця» відчиняється рано. Дуже рано. А отже, він залишився сам на сам із божевільцем.

– Запіканка в холодильнику. – Маринин чоловік не відводив погляду від біганини крихітних фігурок. – Адже вам як завжди?

Чиста лінія вилиці, маленьке, трохи загострене вухо.

Кава була доброю. Кращою навіть, ніж у «Синій пляшці».

– Це не Стівенсон.

– Перепрошую?

Маринин чоловік повернувся до нього. Райдужка прозорих світлих очей зливалася з білком.

– Я про назву. В Стівенсона «Сатанинська пляшка». Не синя. Сатанинська. Синя – це у Бредбері.

Схоже, пляшки користуються літературним попитом, подумав він.

– Так, – сказав Маринин чоловік. – До речі, ви помітили? У всіх цих історій одна й та сама мораль. Розраду можна знайти тільки в споконвічному вмісті. Простодушний п’яниця знає, що йому треба, і тому отримує те, що хоче. Він не дасть уловити свою душу в сіті ілюзій – і залишається у виграшу. Але кав’ярня так називається не через Бредбері. Через інклюзника. В таких пляшках тримали інклюзників. Гомункулюсів. Закорковували та тримали.

– Що, справжніх?

– Звісно, справжніх. Алхіміки вирощували, для себе, ясна річ, але інколи, якщо заводився зайвий, викидали на ринок. Інклюзник виконує бажання власника, але, оскільки всі зазвичай просять грошей, був заточений саме на гроші. На багатство. Знаєте, як люди думають, що коли в них будуть гроші, то все буде добре.

– А насправді ні, – сказав він тоскно.

Банальна істина. Втім, як усі банальні істини, безперечно вірна.

– Так, – погодився Маринин чоловік, – вірна, як усі банальні істини. Включаючи й ту істину, що банальні істини вірні.

Крихітні мовчазні футболісти продовжували свій нескінченний біг, тепер вони були в помаранчевому та синьому. А раніше – в червоному та чорному. Здається.

– Дякую. Мені, напевно, час.

Він так і не спитав, як звуть Марининого чоловіка. Випадкова людина, яку він більше, скоріше за все, ніколи не побачить.

– Урія.

– Що, перепрошую?

– Урія, так мене звуть.

Дивне ім’я…

– Зовсім ні, – заперечив Маринин чоловік. – Для сильфа – ні.

– Так, – погодився він, – напевно. Урія, дитина світла. Але знаєте… це ім’я з поганою конотацією. Я хочу сказати…

– Я знаю, що таке конотація. Вранці Давид написав листа до Іоава і надіслав його з Урією. І в листі написав він так: поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був уражений та помер. Так. Урія-хетит, один із хоробрих Давида. Але ви – не Давид, а Марина – не Ветсавія.

– Що ви, я й не думав.

– Подумали. Тільки-но. Втім, адже був і інший. Той, який пророкував проти міста. Місцю цьому, говорив, бути порожнім, і стало за словом його. Теж погано скінчив. А ще – Урія Гіп, дуже неприємний суб’єкт. Але мене звуть Урія, що вже тут поробиш. А ви розумно вчинили, що з’їхали з хостелу.

– Не хочу згоріти у власному ліжку.

– І бігати вночі теж не хочете?

Він мовчав.

– «Серце янгола» дивилися? – спитав Урія тихо.

Він ковтнув.

– Людина переслідує сама себе. Ловить своє «я», що вислизає… як вовк намагається вчепитися зубами у власний хвіст. І коли їй це нарешті вдається, вона осягає себе, і кара наздоганяє її. – У світлих очах Урії бігали футболісти. – Але це не про вас. Було б, звісно, дуже елегантно в сюжетному плані, але вторинно.

– Гаразд, припустимо, ви читаєте думки. А ви можете цього не робити?

– А ви можете не дихати?

Він зітхнув і дістав телефон.

– Куди приїхати? – В голосі Валека була втомлена покірливість.

– Ставського, сімнадцять, – сказав Урія.

– Ставського, сімнадцять, – повторив він. – А їхати, ну, в центр. Так, я розумію. За півгодини. Добре.

Урія стояв біля вікна, світло огортало чистий високий лоб, широкі плечі, дужу шию, озерцем стояло в ямці поміж ключицями…

– Я не буду казати, про що ви зараз думаєте, – мовив Урія.

– Так, мабуть, не треба. А хто такий Ставський? Ну, який вулиця? Невже письменник?

– Гадки не маю, – відповів Урія, – але можна пробити по Яндексу.

* * *

– І куди вас занесло. – Валек, немов іграшка на торпеді, хитав голомозою головою. – Це ж повне, вибачаюся, задуп’я. Поганий район. І завжди таким був. Суцільні гопники. Песиголовці.

– Песиголовці, авжеж. Цілі зграї. А як щодо сильфів?

Будиночки, що перехнябилися, поступалися місцем іншим, таким самим мокрим та брудним. Чорні дерева стовбурчилися страшними обрубками, з обрубків стирчали жмутки голих прутів.

– Сильфи? Ну звісно, ви ж читали путівник. До сліз пробирає, га? Божевільна стара, яка виряджається в шовки й оксамит, усе чекає та чекає на свого сильфа… Підходить до перехожих – до високих і вродливих чоловіків. Зазирає в обличчя… І тихенько дибає геть. Я знав людину, яка писала цю штуку. Великим була, гм, циніком. Найзворушливіші історії вигадують циніки.

Валек зітхнув. Втомлена немолода людина. Куди взагалі поділися всі молоді? Сидять у підпіллі? Мовчазна армія, погрожуюча вийти назовні та змести цю жалюгідну купку старих, які трясуться над своїм минулим…

– Ось так і треба працювати! Щоб до сліз… А ми з вами – історія, історія, факти… Хто правий? Хто винуватий? Хто герой? Хто зрадник? Бруд, кров і жодного катарсису. А людям потрібен катарсис. Люди хочуть про тритонів і сильфів. Про чорну вдову. Про іншу вдову, яка замовила найкращому в місті опудальнику опудало чоловіка і потім двадцять років тримала його в кріслі в їдальні, змінюючи йому час від часу позу та одяг. Про аптекаря-отруйника. Про нещасних коханців. Про квіткарку, яка покохала вічно юного сильфа. Це красиво.

Місто з’їло свої передмістя. Колись тут були садиби та палісадники, й яблуневі сади. Напевне ще залишилися сумні вироджені яблуні-дички, які зворушливо пропонують кожної осені свої крихітні зморщені плоди. Бідолашні безумиці, що чекають на свого сильфа. Ринкова площа. Квітковий базар. Ратушна площа. Ще один квітковий базар. Вони обігнали фургончик із рекламою молочних продуктів на боці. Він нарешті розгледів назву фірми. «Ласочка».

– Й аполітично. Не треба з приходом кожної нової мітли переписувати путівники. Тут можна де-небудь купити сорочку?

– Он там, у торговельному центрі. Але там не можна паркуватися. Я, мабуть, тут стану.

– А що, про опір людям не подобається? Про героїзм і все таке…

– Подобається, – з відразою сказав Валек. – Аякже ж. Про те, як хоробрі партизани підірвали залізничне полотно і цистерни із соляркою палали так, що жар вбив усі дерева в радіусі восьми кілометрів.