Читати книгу - "Автохтони"

– Простодушність, довірливість.

Він обернувся.

– Ось… Аспарагус. Означає «простодушність, довірливість». «Аспарагус мова квітів» пробивається на раз.

Маринин чоловік відклав смартфон і посміхнувся.

– Хлопчики, – Марина стояла у дверях у хатньому халаті, строкатому і не без кокетства зав’язаному на талії, – йдіть обідати.

Мийка, електроплита, мікрохвильовка, двокамерний холодильник. Ще один телевізор, тільки маленький, і в ньому бігають маленькі футболісти.

Людина рідко буває красивою, коли їсть. Ця була.

– Добавки покласти?

– Ні, – сказав він, – дякую. Хоча дуже смачно.

– У нас добре готують, у «Криниці», – відгукнулася вона машинально.

Він для неї був випадковою людиною, кольоровою плямою. Вона дивилася на чоловіка. Напружений, уважний, цілком захоплений погляд. Напади? Божевілля? Що? Має бути щось. Чуже життя зачепило його своїм краєм, і він мимоволі пощулився.

– Я постелю у вітальні. – Вона прибрала порожні тарілки, склала їх гіркою до раковини й пустила воду. – Нічого? А то в нас тільки дві кімнати, вітальня та спальня.

І там, у спальні, вона лягає з цим. І щоночі трошечки помирає від щастя? Від тривоги й туги? В темряві, в обіймах… Він раптом відчув, що червоніє.

Маринин чоловік слідкував за футбольними чоловічками, ліниво та доброзичливо – так кіт дивиться на акваріумних рибок, що плавають за склом. Білки очей були яскравими, з лазуритовим полиском. Світло огортало чисту лінію лоба і високі вилиці, немов водяна плівка. Світло взагалі дивна річ, подумав він мимохідь, усе, що ми бачимо, по суті, є світлом, що відбивається від тіл, поглинається тілами, переломлюється тілами… Тонкі хвилі, волокна, вузли та переплетення матерії, що все ніжно обіймає. Світ є те, що ми бачимо, але чи бачу я те, що бачить, скажімо, Марина? Чи є щось окрім того, що ми бачимо?

– Звичайно. Речей більше, ніж ми усвідомлюємо і пізнаємо у світі природи, і вони над єством і вище за нього. Ці речі не можуть бути зрозумілими при світлі єства, але тільки у світлі людському, яке вище за світло природне. Бо природа випромінює світло, при якому можливо її відчувати, сама собою. – Маринин чоловік так і не повернув голови.

– Перепрошую, що?

– Парацельс, – пояснив Маринин чоловік, ввічливо посміхаючись, – хіба ви не читали? Ви справляєте враження культурної людини.

– Читав. Колись давно. Дуже… мило, я б сказав.

– Так, – погодився Маринин чоловік, – дуже мило.

– Скажіть, а ви справді прочитали мої думки чи вважатимемо це збігом? Я запропонував би зупинитися на другому варіанті. Тоді нам усім буде легше.

– Вважатимемо це збігом, – легко погодився Маринин чоловік.

Чоловічок на екрані підбіг зовсім близько, от-от вистрибне назовні… Відкритий рот, витріщені очі, волосся, що позлипалося від поту. Який це клуб? Він не впізнавав емблему.

Вода з крана вилася тонкою прозорою мотузочкою, падаючи в купку тарілок у раковині та розплескуючись там із розміреним шумом.

– Дякую, сонечко, – сказав Маринин чоловік. – Я пішов, ага? – І, вже до нього: – На добраніч.

У спальні, подумав він, напевне теж бігають маленькі безшелесні чоловічки.

– Ви йому сподобалися, – Марина розставляла вимиті тарілки в сушарці. – Взагалі він уникає сторонніх.

Психи мають дивовижну чуткість. Угадують по обличчю, по очах. Звідси ця ілюзія читання думок.

– Він у вас дуже вродливий, знаєте, – сказав він, щоб втішити її у її самотності та відчаї. – Ніколи не бачив такої вродливої людини.

– А він не людина. – Марина витерла руки паперовим рушником і, зім’явши, викинула мокрий папір до сміттєвого відра. – Він сильф.

– Перепрошую, хто?

– Сильф, створіння повітря, дитина світла. Адже ви читали Парацельса? – Вона прикрила очі й процитувала, немовби вогненні букви горіли в неї під повіками: – Отже, вони є людьми та плем’ям: помирають разом зі звірами, ходять разом із духами, їдять і п’ють разом із людьми…

Знову Парацельс.

– Давно, – повторив він, – колись давно. Пам’ятаю непевно.

Така гра, звісно, така гра. Авжеж, не людина. Прибулець або сильф. Нездатний до праці та заробітку божевільний красень і його дуже звичайна дружина. Їм так легше.

– А чому разом зі звірами?

– Парацельс гадав, що в них немає безсмертної душі, – пояснила вона, – ну, як у тварин. Але насправді це не так. Не так. Насправді вони просто… ну стають частиною цілого. Коли, ну, йдуть. Як краплини води стають морем. А потім знову можуть стати краплинами води. Я бачу, ви не вірите. А дарма.

– Марино, – сказав він обережно, – я не те щоб не вірив… Але я за все своє життя не бачив жодного сильфа.

– Напевно, ви просто не звертали уваги. – Вона знизала круглими плечима. – Адже вони теж не всім показуються. Сильфи, лісові люди… ундини. Але в місті, звичайно, переважно сильфи, решті просто нема де жити. – Вона подивилася на нього скоса і нерішуче проговорила: – Можливо, ви хочете пограти з ним? Мені не шкода. Я ж бачу, ви так на нього дивилися…

– Ні, ні, що ви! Я просто… ну, любувався.

– Любуватися – це ж і є від слова «любов». А вони не як ми. Вони легкі. Їм просто все. Але це не через те, що в них немає душі, ні. Просто вона… інша… легка. А він мене кохає. Справді, кохає.

– Марино, – сказав він, – я не сумнівався. Знаєте, давайте я спати піду. Ви коли встаєте?

– Рано. – Вона винувато поглянула на нього. – Я на п’яту будильник ставлю. А йому не заважає. Адже вони не сплять, сильфи… Не вміють.

Він пом’явся.

– За те, що я вас потурбував… Скільки я винен?

– Ніскільки. – Вона посміхнулася цією своєю прихованою посмішкою. – Адже ви допомогли донести сумку. Вважайте, я вас ніби найняла. Взаємні послуги, ось і все.

– Ви ж, напевно, ну, нужденно живете?

Три плазми, кришталь… Двокамерний холодильник.

– Та ми ж на їжу не витрачаємо зовсім. Ще сусідці вистачає. У нас сусідка, бабуся, вона й справді бідна. Я вам постелю у вітальні, на дивані, якщо ви не хочете, ну…

– Не хочу. І скажіть, можна вимкнути футболістів? Щоб не бігали?

Вона похитала головою.

– Футболістів вимкнути ніяк не можна, – сказала вона.

* * *

Шпалери у квіточку, сервант… Плаский блиск фанерування. Щось рухалось по краю ока, невпинно, дрібно та швидко, віддзеркалюючись у лакованій шпоні. Футболісти. Маленькі мовчазні футболісти. Пахло кавою, різко та гостро, чудовий, чудовий запах. Він квапливо перебирав учорашні події. Авжеж, ну звісно… Добре, він учора здогадався купити зубну щітку та бритву