Читати книгу - "Список Шиндлера"

те, що колись буде суд, що в майбутньому масовими будуть свідчення цих людей, вони б везли тих жінок розстрілювати кудись у хащі. Отже, можна зробити висновок, міркував Оскар, що Хуйова Ґурка не є окремим від Плашува світом, а навпаки, всі — і привезені на австрійське укріплення, і ув’язнені за колючим дротом — рівною мірою приречені.

Коли першого ранку комендант Ґьот вийшов на ґанок і застрелив випадкового в’язня, люди були схильні вважати, що оце — як і перший розстріл на Хуйовій Ґурці — є випадковим, одноразовим явищем, що таке не стане звичайною картиною табірного побуту. Але насправді розстріли на пагорбі невдовзі будуть звичайною справою, як і ранкові постріли Амона.

У сорочці, бриджах і черевиках, які йому начищав до блиску ординарець, він виходив на ґанок своєї тимчасової вілли (для нього тим часом готувалася краща резиденція на краю табору). Коли ставало паркіше, Ґьот виходив і без сорочки, бо полюбляв сонце. Якусь хвилю стояв у тому одязі, в якому снідав, з біноклем в одній руці й снайперською гвинтівкою в другій. Він озирав табір, каменоломні, в’язнів, які тягли і штовхали вагонетки рейками, що проходили повз двері вілли. Ті, хто підводив погляд, бачили дим його цигарки, затиснутої в губах: так чоловік курить, не випускаючи з зайнятих рук робочих знарядь. У перші кілька днів життя табору він отак з’являвся на ґанку і стріляв у в’язня, який, на його думку, недостатньо сумлінно штовхав вагонетку, навантажену вапняком. Ніхто не відає, чому Амон обирав того, а не іншого, — звичайно ж, комендант не записував причин. Один постріл від дверей виривав людину з групи невільників, що тягли вантаж, і відкидав на узбіччя. Усі решта, звичайно, завмирали, скам’янівши в передчутті великої бійні. Проте Амон махав їм: мовляв, везіть далі, вашою працею я поки що задоволений.

Крім отакої поведінки з в’язнями, Амон також порушував і одну з обіцянок, яку дав підприємцям. Оскарові зателефонував Мадріч, він хотів, щоб вони зробили скаргу вдвох. Амон обіцяв не втручатися в роботу фабрик. І він не втручався зсередини. Але геть гальмував роботу, тримаючи всіх в’язнів годинами на Аппельпляці посеред табору для переклички. Мадріч згадав випадок, коли в якомусь бараці знайшли картоплину і за це кожного мешканця того бараку мали публічно відшмагати перед тисячами в’язнів. Це зовсім не швидко — змусити кількасот людей постягати штани й білизну, задрати сорочки або сукні і кожному всипати по двадцять п’ять нагаїв. Ґьот узяв за правило, щоб в’язень сам уголос лічив удари. Якщо жертва десь збивалася, ординарець з українців мав починати все спочатку. Комендантові переклички на плацу були повні подібних забарних фокусів.

Тож робітники приходили на кілька годин пізніше навіть на фабрику Мадріча на території табору, не кажучи вже про фабрику Шиндлера на Липовій. Приходили шоковані, розконцентровані, перелякано розповідали про те, що нового накоїв Амон, Йон, Шайдт чи якийсь інший офіцер зранку. Оскар поскаржився знайомому інженеру з Інспекції з озброєння.

— Немає сенсу скаржитися шефам поліції, — сказав інженер. — Вони воюють на якійсь іншій, не нашій війні.

— Що мені треба, — пояснив Оскар, — це тримати своїх робітників на місці. Хай би був мій власний табір.

Ця думка інженера розвеселила.

— Де ж ти їх триматимеш, старий? — спитав він. — У тебе й місця нема.

— А якщо я місце знайду, — сказав Оскар, — ти мені супровідного листа напишеш?

Коли інженер погодився, Оскар зв’язався з літним подружжям Бєльських, які мешкали на Страдомській. Він поцікавився в них, чи не продадуть вони йому ділянку землі, що прилягає до території його фабрики. З’їздив до них за річку. Зачарував своєю люб’язністю. Оскільки торгуватися йому завжди було нудно, він почав з того, що назвав їм ціну часів торгівельного буму. Бєльські пригостили його чаєм і на радощах тут же зателефонували своєму юристові, щоб той склав потрібні папери, поки Оскар не пішов. З їхньої квартири Оскар, задоволений, поїхав до Ґьота і сказав йому, що хоче створити філію Плашува на території власної фабрики. Амона ця думка захопила.

— Якщо генерали СС погодяться, — сказав він, — можеш розраховувати на мою підтримку. Тільки цур музикантів і служницю в мене не забирати.

Наступного дня відбулася повномасштабна зустріч з оберфюрером Шернером на Поморській. Якесь чуття Ґьотові з Шернером підказувало, що з Оскара можна вповні взяти гроші за новий табір. Вони відчували, що коли Оскар наголошував на своєму промисловому аргументі: «Я хочу, щоб мої працівники жили біля виробництва, щоб їхню працю ефективніше використовувати», — він водночас давав волю якійсь особистій пристрасті, для якої ціна не дуже важила. Вони сприймали його як загалом непоганого чолов’ягу, який захворів на любов до євреїв, немовби підхопив вірус. З огляду на есесівську теорію, що єврейський геній завойовує світ і може гіпнотизувати й зачаровувати людей, Оскар Шиндлер у їхніх очах був вартий співчуття, як принц, перетворений на жабеня. Але за свою хворобу хай платить.

Вимоги обергруппенфюрера Фрідріха-Вільгельма Крюґера, шефа поліції генерал-губернаторства і начальника Шернера й Чурди, трималися на правилах, установлених відділом концтаборів Головного адміністративно-економічного управління СС, яким керував генерал Освальд Поль, хоча Плашув узагалі не був підпорядкований бюро Поля. Основними умовами створення філії табору примусової праці СС були, зокрема, зведення парканів заввишки в три метри, вишки на певній відстані одна від одної по периметру табору, вигрібні ями, бараки, клініка, стоматологічний кабінет, лазня, дезінсекційний комплекс, перукарня, продсклад, пральня, адміністрація табору, блок для охорони дещо кращої конструкції, ніж самі бараки, тощо. Ґьот, Шернер і Чурда вважали, що Оскар у будь-якому разі піде на ці витрати — чи то з економічних мотивів, чи то через кабалістичні чари, які за ними можуть стояти.

І хоча вони поставили Оскарові серйозні матеріальні вимоги, насправді ця пропозиція їх влаштовувала. Гетто в Тарнові приблизно в тридцяти кілометрах на схід ще існувало, а коли його закриють, його населення перейде до Плашува. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір.

Амон також розумів, — хоч ніколи не сказав би такого вголос шефам поліції, — що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів за всіма вимогами, зазначеними в директиві генерала Поля. Амон, який міг метати блискавки зі свого ганку, не зустрічаючи жодного протесту, який вважав, що в Плашуві має природним чином відбуватися певне зниження чисельності, уже продавав частину в’язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім’я Вілек Хілович, який мав контакти з керівництвом фабрик, торгівцями і навіть