Читати книгу - "Список Шиндлера"

Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в’язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав сімсот — тисячу сто калорій. На сніданок в’язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою сто сімдесят п’ять грамів — восьмушку круглої хлібини: такі черговий по барачній кухні зранку мав приносити з пекарні. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: «Кому цей шматок? А кому оцей?» Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи — рідкіший. Кращі харчі з’являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку — в холоші. Проте Амон намагався запобігти цьому, вимагаючи від охорони обшукувати тих, хто повертався ввечері, перед адміністрацією. Він не хотів перешкод справі природного зменшення, так само як і своїм ідеологічно мотивованим харчовим оборудкам через Хіловича. Так що він не балував своїх в’язнів і думав собі, що коли Оскар візьме собі тисячу євреїв, то хай сам із ними й возиться, а регулярно постачати йому хліб і буряки зі складів Плашува буде зайвим.

Тієї весни Оскар мав розмови не лише з шефами поліції краківського генерал-губернаторства. Він пішов за територію своєї фабрики домовлятись із сусідами. За двома кривобокими хатинками, збудованими з Єретових дощок, починався радіаторний завод, яким керував Курт Годерман. На ньому працювала сила-силенна поляків і приблизно сотня в’язнів Плашува. З другого боку стояла фабрика Єрета, де виробляли ящики, нею керував німецький інженер Кунпашт. Оскільки в’язні табору становили невелику частину їхньої робочої сили, вони сприйняли цю ідею без великого ентузіазму, але й не були проти, адже Оскар пропонував оселити їхніх євреїв у 50 метрах від місця роботи замість п’яти кілометрів.

Тоді Оскар вийшов за околиці свої фабрики й переговорив з інженером Шмілевським у гарнізонному управлінні вермахту через кілька вулиць від Липової. Його ім’я разом з іменами Кунпашта й Годермана додало ваги клопотанню, яке Шиндлер відіслав на Поморську.

Комісія з СС прибула на «Емалію» і поговорила з інспектором Штайнгаузером, старим другом Оскара з Інспекції з озброєння. Вони постояли, роздивилися місце, скривилися, як годиться офіційній комісії, і поставили питання щодо дренажу. Оскар повів їх нагору до свого кабінету і почастував ранковою кавою з коньяком, після чого вони попрощалися як добрі друзі. За кілька днів клопотання про створення філії табору примусової праці на задньому дворі фабрики було задоволене.

Того року DEF отримала 15,8 млн райхсмарок прибутку. Треба думати, що триста тисяч із них Оскар витратив на будматеріали для табору «Емалії» — чималі, але не фатальні накладні витрати. Правда, однак, полягала в тому, що він тільки починав платити.

Оскар звернувся до бауляйтунґу — будівельної служби — Плашува і попросив допомоги молодого інженера на ім’я Адам Ґарде. Ґарде також займався зведенням бараків на території Ґьотового табору, і коли він залишав вказівки будівельникам у Плашуві, його під індивідуальною охороною доправляли на Липову керувати будівництвом табору там. Коли Ґарде прийшов на Заблоче вперше, там уже у двох примітивних хатинках тулилося близько 400 в’язнів. Була огорожа, яку патрулював загін СС, але люди з бараків розповіли інженерові, що Оскар не пускає есесівців на територію табору і до цехів, звичайно, крім випадків, коли старші інспектори приходять оглянути фабрику. Оскар, за їхніми словами, добре напував свій малий гарнізон СС, тож солдати ходили веселі й щасливі своєю долею. Ґарде бачив, що й самі в’язні на «Емалії» задоволені, навіть у тісноті крихких дощаних хатинок: одна була чоловічим бараком, а друга — жіночим. Вони вже називали себе євреями Шиндлера — так людина, переживши серцевий напад, обережно каже про себе «живучий собака».

Уже було вирито примітивні нужники, котрі інженер Ґарде, хоч як схвально ставився до всього наміру, внюхав ще від входу на фабрику. Милися робітники під колонкою у дворі DEF.

Оскар запросив його у свій кабінет подивитися на плани. Шість бараків для приблизно тисячі двохсот людей. Тут кухня, тут бараки СС — Оскар тимчасово розмістив охорону в будівлі фабрики — за дротом у найдальшому кінці. Ще хочу, щоб були справді першокласні душові та пральня, пояснював Оскар. У мене є зварювальники, яких можна зібрати під вашим керівництвом. «Тиф, розумієте, — своїм розкотистим голосом додав Оскар, посміхаючись до Ґарде. — Нікому з нас тут тифу не треба. А воші в Плашуві вже кусаються. Треба, щоб була можливість виварювати одяг».

Адам з радістю ходив на Липову щодня. Двох інженерів у Плашуві вже було страчено за їхні дипломи, але на DEF експертів і далі цінували. Одного ранку, коли Адама вели під конвоєм Велицькою на Заблоче, за їхніми спинами мов із небуття виник чорний лімузин. Звідти з’явився унтерштурмфюрер Ґьот. Вигляд у нього був підозріло бадьорий.

— На одного в’язня — один охоронець, — відзначив він. — Що б це означало?

Конвоїр-українець насмілився доповісти, що отримав наказ щоранку водити цього в’язня на фабрику гера Шиндлера «Емалія». І Ґарде, і українець сподівалися, що ім’я Оскара їх захистить.

— І що — один охоронець на одного в’язня? — знову спитав комендант, але все ж угамувався й сів назад у свій лімузин, не беручись розв’язувати ситуацію радикально.

Пізніше того самого дня він підійшов до Вілека Хіловича, який був не лише його агентом, а й шефом єврейської табірної поліції, так званих «пожежників». Симхе Спіра, колишній Наполеон гетто, і далі перебував там, щодня патрулюючи його і шукаючи діаманти, золото й гроші, приховані людьми, котрі вже стали попелом на белжецькій глиці. Однак на Плашув могутність Спіри не поширювалася, влада над в’язницею була зосереджена в руках Хіловича. Ніхто не знав, звідки Хілович отримав таку владу. Може, Віллі Кунде замовив за нього слівце Амонові; може, Амон оцінив і вподобав його стиль поведінки. Але раптово саме він став головою «пожежників» Плашува, почав розподіляти владу, роздаючи пов’язки й шапки у цьому приниженому королівстві і, як і Симхе, через свою обмеженість вважав себе місцевим царем.

Ґьот підійшов до Хіловича і сказав, що краще відправити Адама Ґарде до Шиндлера назовсім, та й по всьому. У нас тих інженерів хоч греблю гати, зневажливо мовив Ґьот. Він мав на увазі, що інженерна освіта була легким виходом для тих євреїв, яких не брали на медичні факультети польських університетів. Тільки хай перед тим, додав Амон, доробить мені оранжерею.

Цю новину Адам Ґарде дізнався в бараці № 21, на своєму місці на чотириярусних нарах. Його переведуть на Заблоче