Читати книгу - "Список Шиндлера"

уже нарешті чи ні?! Що за люди, що за люди!» Десь ранньої обідньої пори Ункельбах таки прийшов: зайшов до ОД в туалет і випити кави. Вулкан, висунувшись із кабінету, де вони чекали, побачив такого тройгендера Ункельбаха, якого не бачив ніколи: чоловіка у формі сержантського складу СС, який курив і обмінювався бадьорими репліками з іншим есесівцем; правою рукою він то тримав чашку, з якої великими ковтками пив, то цигарку, якою жадібно затягувався, то шмат чорного хліба, який швидко зникав у його роті, а водночас пістолет, який він не випускав з лівої руки, лежав на конторці, немов якась тварина, що відпочиває, а на грудях уніформи рясніли темні краплі крові. Коли Ункельбах звів очі в бік Вулкана, він не побачив ювеліра. Той зразу зрозумів, що тройгендер не дотримує слова, що він просто геть про все забув. Цей чоловік був п’яний, і то гірше, ніж від горілки. Якби Вулкан зараз погукав його, той би витріщився на нього в екстатичному нерозумінні. А далі цілком могло статися й щось гірше.

Вулкан махнув рукою і пішов назад до дружини. Та все в тому ж дусі запитала:

— Та чого ж ти з ним не поговорив? Я з ним переговорю, коли він ще тут.

Але вона побачила похмуру тінь у погляді Вулкана й тихцем і собі визирнула з-за дверей. Ункельбах готувався вийти. Вона побачила незвичну форму, кров дрібних крамарів і їхніх дружин на ній. Жінка стримала зойк і повернулася на своє місце.

Як і чоловік, вона тепер була у відчаї, підстав для якого було більш ніж досить, і чекати стало дещо легше. Знайомий поліцай повернув їх до звичного коливання між надією і тривогою. Він сказав, що всі члени ОД, крім преторіанців Спіри, мають вийти з гетто до шостої вечора і поїхати через Величку на Плашув. Він подивиться, чи не можна посадити Вулканів у який-небудь їхній транспорт.

Коли стемніло і Пфефферберґ якраз пробирався Венгерською, коли остання група в’язнів була зібрана коло брами на Подґужській площі, а доктор Г. із жінкою рухалися на схід у захисній компанії галасливих п’яних поляків, а зондеркоманди відпочивали й перекурювали перед останнім обшуком квартир, два вози, запряжені парами коней, під’їхали до дверей відділку. Вулканів поліцаї сховали за коробками з паперами та вузлами з одягом. Симхе Спіри і його товаришів видно ніде не було, мабуть, працювали на вулицях, пили каву з сержантами, тішилися своєю стійкою закоріненістю в систему.

Але до того, як вози виїхали з воріт гетто, Вулкани, розпластавшись на дошках, чули, як поблизу майже безперервно стріляють гвинтівки й легша зброя на сусідніх вулицях позаду. Це означало, що Амон Ґьот, Віллі Гаазе, Альберт Гуяр, Горст Піларжик і ще сотні й сотні подібних вривалися в ніші на горищах, у сховки під стелями, скрині в підвалах і знаходили тих, хто сподівався все тихо перечекати.

За той вечір було виявлено понад чотири тисячі таких людей і страчено на вулицях. Наступні два дні їхні тіла звозили на відкритих платформах до Плашува і ховали у двох масових могилах у лісі за новим табором.

Розділ 22

Нам невідомо, в якому душевному стані Оскар Шиндлер провів тринадцяте березня, останній і найтяжчий день гетто. Але коли його робітники прийшли до нього під вартою з Плашува, він уже був налаштований збирати відомості й переказати все Седлачкові, щойно той прийде наступного разу. Робітники розповіли Оскарові, що Zwangsarbeitslager Płaszów — так він звався канцеляритом СС — аж ніяк не є царством здорового глузду. Ґьот уже встиг продемонструвати свою любов до інженерів, давши охоронцям забити Зиґмунта Ґрюнберґа до коматозного стану; його принесли в лікарню біля жіночого табору настільки пізно, що він не мав жодного шансу вижити. Від в’язнів, які їли свій ситний обідній суп на DEF, Оскар також дізнався, що Плашув використовується не лише як табір праці, а й як місце страти. Звуки розстрілів чув увесь табір, а дехто бачив це на власні очі.

В’язень М.[7] раніше мав справу з оформленням приміщень у Кракові. У перші дні перебування в таборі його посилали оформлювати будинки для есесівців — кілька маленьких приміських вілл, що стояли рядком понад північною межею табору. Як кожен особливо цінний ремісник, він мав більшу свободу пересування, і якось по обіді тієї весни проходив повз віллу унтерштурмфюрера Лео Йона стежкою в бік пагорба, що прозивався Хуйова Ґурка[8], на верхівці якого були старі австрійські шанці. Перш ніж завернути донизу схилом у двір фабрики, він пропустив військову вантажівку, що зі скрипом проїхала повз нього вгору. М. помітив під її тентом жінок у супроводі вартових-українців у білих комбінезонах. М. сховався між дровітнями й краєм ока розгледів, як жінок вивели з вантажівки, повели в австрійський форт, як вони відмовлялися роздягатися. Накази викрикував есесівець Едмунд Здроєвський. Сержанти з українців пройшлися серед жінок, б’ючи їх пужалнами батогів. М. гадає, що то були єврейки, можливо, з тих, хто мав фальшиві арійські папери, яких привезли з тюрми на Монтелюпі. Одні зойкали від ударів, інші мовчали, немовби відмовляючи варті в задоволенні почути їхній крик. Одна з жінок почала промовляти «Шема, Ісраель»[9], а решта підхопили за нею. Слова з силою піднеслися над пагорбом, немовби цим дівчатам, які до цього моменту вдавали істинних арійок, допіру стало зрозуміло: нині ніщо їм не завада, вони вільніші за будь-кого у світі можуть пишатися винятковістю свого народу на очах у Здроєвського та українців. Потім їх, які тулилися одна до одної зі скромності й від холоду ранньої весни, всіх розстріляли. Уночі українці звезли їхні тіла вниз у візках і поховали в лісі на віддаленому схилі Хуйової Ґурки.

Люди в таборі внизу також чули звук цього першого розстрілу на пагорбі, що тепер отримав від них непристойну назву. Хтось запевняв себе, що на пагорбі розстрілювали партизанів, непокірних марксистів і божевільних націоналістів. Там була якась інша країна. Якщо слухатися того, що кажуть за дротом, то не матимеш потреби туди йти. Але ті працівники Шиндлера, котрі мали світлішу голову, ходячи Велицькою вулицею повз кабельний завод і далі на Заблоче на свою DEF, добре знали, чому в’язнів з Монтелюпі розстрілюють на австрійській земляній фортифікації, чому есесівців не хвилює, що в Плашуві бачать, як приїжджають оті вантажівки, й чують звуки розстрілу. Річ у тому, що есесівці не сприймали населення в’язниці як остаточних свідків. Якби вони думали про