Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим крутнув амулет на стійці, його очі блиснули — не впевненістю, а рішучістю.

— Гаразд, — буркнув він. — Тоді до ранку відпочинемо, а там — за діло.

Герман кивнув, його рука лягла на плече Максима.

— Точно, — сказав він. — Сили нам знадобляться. І рації не забудь перевірити.

Максим задумливо барабанив пальцями по стійці, його погляд ковзав по столу. Герман допив свою чарку, відставив її з легким стуком.

— А що з Рейдерами? — раптом запитав Максим, його брова смикнулась угору. — Їхній лідер може бути тим ще горішком.

Герман хмикнув, його очі блиснули задумливо.

— Рейдерів треба вмовляти особливим чином, — відповів він. — Як саме — хрін його знає, але з ними буде найскладніше, це точно.

Максим скривився, його цинізм вирвався в сухій усмішці.

— Особливим способом, кажеш? — перепитав він. — Просто зайти, сказати: "Не бийте, я по-хорошому", і молитись, щоб не пристрелили на порозі.

Герман тихо засміявся, кутики губ піднялись.

— Ну, приблизно так, — кинув він. — З ними все просто: або переконаєш, або вилетиш ногами вперед. Тому готуйся. Їм повага до тих, хто стоїть на своєму, важливіша за балачки.

Максим допив залишки, його погляд став гострішим.

— А якщо слухати не захочуть? — буркнув він, ставлячи чарку на стійку.

Герман усміхнувся ширше, його тон став легшим, але впевненим.

— Тоді імпровізуй, як завжди, — відповів він. — Ти ж умієш. І не забувай — я поруч, хоч і не завжди на видноті. А якщо припре, діятимемо жорстко.

Максим кивнув, його цинізм поступився практичності.

— Головне, щоб із Демонами й Тінями до різанини не дійшло, — буркнув він. — Решту якось розрулимо.

Герман хлопнув його по плечу, його рука була важкою, але дружньою.

— Розрулимо, — відрізав він. — Завжди розрулюємо. Але спершу — відпочинок. Завтра день довгий.

Максим глянув на амулет, що лежав на стійці, його очі на мить заглибились у спогади. Потім мовчки сховав його в кишеню, видихнув.

— Добре, — сказав він, підводячись. — Вмовив. Відпочиваємо.

ВГерман хлопнув його по плечу, його усмішка була короткою, але теплою.

— До завтра, Макс, — кинув він. — Сили нам знадобляться.

Вони рушили до виходу, минаючи гамір бару — сміх бійців, стукіт чарок, приглушені голоси торговців із ринку. Повітря пахло оливою й димом, Цитадель дихала неспокійно. Герман звернув до своєї казарми, махнувши рукою на прощання, а Максим попрямував коридором до кімнати відпочинку — тьмяного закутка, де Стражі й гості могли перевести дух.

Він штовхнув важкі двері, що скрипнули, як іржавий механізм. Всередині панувала напівтемрява — одна лампа гуділа під стелею, кидаючи слабке світло на ряд жорстких ліжок уздовж стін. Повітря було холодним, сирим, пахло бетоном і старим металом. Максим скинув куртку, кинув її на спинку стільця, і важко опустився на найближчий матрац. Пружини прогнулись, скрипнувши під вагою. Він спробував знайти зручне положення, але спина відчувала кожен горбик, а думки гуділи, не даючи розслабитись.

Максим ліг, закинувши руки за голову, і пильно вдивлявся в напівтемряву, де тіні гойдались від мерехтіння лампи. Стіни тиснули, стеля нависала, ніби Пустота просочувалась крізь бетон. Сон не йшов, а слова Германа крутились у голові, як рій.

"Ти герой, але ще цього не знаєш…"

Фраза крутилась у голові, як стара платівка, що заїла. Він не міг її прийняти, але й відкинути не виходило. Було в ній щось — не пафос, а вага, до якої він не був готовий. Герой? Він? Той, хто все життя ховався в тіні, уникав прив’язаностей, просто виживав?

Він згадав, як Герман говорив про старий світ — той, що розсипався, коли Максиму було сімнадцять. Той вік, коли ти ніби дорослий, але ще пацан. Від того життя лишились уламки — амулет, розбитий дім, фото матері та спогади, що тьмяніли з кожним днем. А тепер він тут — холодний, обережний, воїн, яким ніколи не планував бути.

"Я став не просто дорослим, я став холодним", — промайнуло в голові.

Кожне рішення — як камінь на шию. Вина за втрати тягнула вниз — учень, що не дійшов, бійці, що лишились у тунелях. Герман казав, що бачив його лють на несправедливість, його турботу, хоч Максим і ховав це за цинізмом. І це збивало з пантелику. Невже цього досить, щоб бути героєм?

Він зітхнув, перевернувся на бік. Перед очима сплив старий дім — порожній, розвалений, як його минуле.

"А що далі?" — майнула думка.

Герман правий — цей світ вимагав більшого, ніж виживання. Збирати угруповання, вмовляти лідерів, вести їх? Це тиснуло, як стеля над головою. Чи готовий він до такого вантажу? Максим закрив очі, вдихнув глибоко. Одне він знав точно: ранок прийде, і доведеться йти вперед, хочеш чи ні. І якщо настане момент, коли від нього вимагатимуть більшого, він дізнається, чи вистачить сил.

Думки сповільнились, тонучі в тривожному сні. Попереду чекав день — виклики, рішення, долі тих, хто йому довіряв. Сон нарешті накрив його, неспокійний, але рятівний.