Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Наче сама доля мене почула: спільне тренування з усіма чотирьма Вартовими призначили вже на сьогодні. Ідея полягала в тому, щоб я навчилася максимально швидко перемикатися між елементами, впускаючи й випускаючи кожну за лічені секунди.

Ми зібралися у вітальні — тій самій, де ми з Емером зазвичай пили чай та відпочивали. Спершу довго обговорювали вчорашню ситуацію, а точніше, те, що ледь не коштувало мені життя. Після гострих коментарів Рубера й стриманих зауважень Емера, вирішили, що відтепер я займатимуся всіма чотирма елементами одночасно, аби пришвидшити опанування.

Перевірка території не показала нічого особливого, всі бар’єри цілі та жодної присутності сторонніх. Але вони мені вірили та продовжували шукати найменші прояви вторгенння незрозумілої сили. Марно...

— Готова? Давай почнемо, — Сапір простягнув до мене долоню.

Я спокійно обвела їх усіх поглядом: Топаз розслаблено сидів на підлокітнику дивана. Емер стояв біля вікна, зосереджено розглядаючи мене. Рубер, спершись на камін, переплів руки на грудях і невиразно зітхнув.

Але я склала руки на грудях і твердо промовила, дивлячись на нього:

— Ні.

На якусь мить у кімнаті зависла тиша. Четверо пар очей з подивом зосередилися на мені.

— Що? — перепитав Рубер, здивовано хмурячись.

— Кажу ні. Я не буду.

Вони між собою перезирнулися, ніби безмовно обговорювали ситуацію. Вкотре...

— І що це означає?

— Мені потрібно дещо дізнатися перед тим, як я знову почну злиття, — пояснила я, переходячи поглядом з одного на іншого. — Ви знали, що між нами може сформуватися... дещо тісніший зв’язок?

— Про що ти? — озвався Топаз, та нервово скуйовдив волосся.

— Про щось більше, ніж просто енергію та процес вартовий-обрана. Я говорю про... про почуття. Про те, що з кожним днем мені здається, що елементи всередині конфліктують. І, зважаючи на ваші реакції... — я ковтнула грудку в горлі, — Ви не здивовані. Значить... знали.

Емер зітхнув, повільно опустивши погляд.

— Я думав... ми встигнемо підготуватися, щоб якось пояснити тобі природу цього зв’язку, — тихо промовив він. — Але склалося так, що Скверна почала поширюватися швидше, нас накрило цими атаками... Мабуть, ми недооцінили твою швидкість “пробудження” елементів.

— Недооцінили? — мої губи розтяглися в іронічну посмішку. — Чудово. Тобто вирішили, що можна залишити мене в невидінні?

Сапір знітився й насупив брови, ніби хотів щось сказати, але Рубер вирішив заговорити першим:

— Ти була так зосереджена на тренуваннях, що... Чорт, — він із роздратуванням провів рукою по волоссю, — ми не хотіли тебе переобтяжувати.

Переобтяжувати? То ось як вони це називають?

Мені на мить стало ніяково від щирості в його очах. Та все ж я відчула необхідність триматися стійко, аби вони не відбулися напів-правдою.

Я відчула, як напруга в кімнаті перейшла на новий рівень — від тривожної до наелектризованої. Усі четверо здавалися готовими до вибуху моїх емоцій, а я ще трималася на волосинці, намагаючись не зірватися.

— Що значив той поцілунок у саду, Топазе, га? — звернулася до нього, пригадавши наш несподіваний вечір за накритим столиком.

Він підвів голову, злегка витягнув губи від задоволення та очі залишалися відстороненими:

— Пф... Він просто встиг першим, — не витримав Емер, і я повернула голову до нього.

— Кхм! — голосно кашлянув Сапір, відпускаючи роздратований погляд у бік Емера, ніби хотів сказати: “Припини зараз же!”.

Я ошелешено перевела погляд з одного на іншого:

— Що, ви жереб кидали чи як?

— Якби ж то... — кинув Емер, у його голосі звучали нотки сарказму. — Насправді, усе набагато заплутаніше.

— Емер! — Сапір уже не витримав, зупинивши його помахом руки.

— А що? — Емер розвів плечима. — Зізнайтеся вже, що ми всі... — він набрав повітря, — хотіли бути на його місці.

Він випалив це, а потім різко відвернувся до вікна, стискаючи кулаки. Топаз, який досі сидів та задумливо дивився на вогонь у каміні, втопившись поглядом у мерехтінні полум’я.

— Ви знущаєтесь із мене чи що? — видихнула я, відчуваючи, як голова йде обертом.

Опустилася в крісло та закрила обличчя руками й спробувала хоч на мить перевести подих. Усі ці зізнання звучали одночасно смішно й надзвичайно серйозно.

Моє мовчання тривало кілька секунд, перерване зрештою Рубером, який ступив на крок уперед:

— Каті, це сильніше за нас, — промовив він з якоюсь безвихіддю в голосі. — Кожного разу, коли ти приймаєш наш елемент, ми розчиняємося в тобі. Це більше, ніж просто зв’язок. Ми не можемо цього контролювати... та й, якщо чесно, не хочемо.

Він схрестив руки на грудях, звично, але зараз у його погляді не було звичної агресії — радше відчай та втома.