Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Іноді правда тягне за собою більше запитань,

ніж відповідей, і рани, які вона залишає,

глибші за будь-які таємниці.

Прокинулася я пізно.

Кассандр каже, що вранці завжди продуктивніше працювати. Я ж кажу, що вранці взагалі краще не жити.

За вікном чулося дзижчання жуків і спів різнобарвних птахів, що полюбляли сідати на дах будинку. Вітерець лагідно хитав верхівки дерев, а десь у глибині саду пахло абрикосами.

Я встала з ліжка, зібрала волосся в недбалу гульку і, натягнувши нову легку сукню, спустилася вниз. Кухня була порожньою, й запах ранкової кави вже вивітрився.

— Вочевидь довго спала, — пробурмотіла я, оглядаючи охайний стіл. Кассандр, напевно, вже зайнявся своїми справами.

Веранда була моїм улюбленим місцем у домі. Вкрита дерев’яними дошками, які відчувалися теплими й гладкими під босими ногами, вона обрамляла задній двір, ніби прихований куточок спокою. Уздовж перил в’юнилися ліани з крихітними ліловими квітами, які розпускалися лише зранку й випромінювали легкий солодкий аромат, схожий на мікс ванілі та диких ягід. На столі вже стояв букет свіжозрізаних трав, і від нього тягнулося тонке, але відчутне поєднання запахів м’яти й лаванди.

Нола, наш домашній дух-помічник, знову здивувала мене. Вона поставила на стіл піднос із запіканкою, гарячим чаєм, хрусткими грінками з медом і мисочкою ягід, які світилися немов маленькі самоцвіти. У сонячному промінні цей сніданок здавався витвором мистецтва.

— Особливий ранок для особливої пані, — пожартувала Нола, трохи підштовхнувши піднос ближче до мене.

— Якби всі ранки були такими, я б, може, прокидалася раніше, — усміхнулася я, сідаючи за стіл.

Погода була ідеальною. Сонце піднялося високо, але його промені залишалися лагідними. Легкий вітерець колихав трави на подвір’ї, приносячи з собою аромати розквітлих квітів. Я глянула на охайне подвір’я: стежки з білого гравію акуратно звивалися між яскравими кущами бузку та троянд, серед яких повільно літали різнобарвні метелики. У повітрі дзижчали невідомі мені жуки, а на дереві неподалік сидів птах із золотисто-зеленим оперенням, який співав дивну мелодію, немов заклик до чогось невідомого.

Я глянула на свою долоню, де залишився тонкий шрам від вогняної квітки. Шрам пульсував теплом, якого я не могла позбутися, і я мимоволі сховала руку під стіл. Дотик до цього місця був наче спогад про боротьбу, яка ще не закінчилася. Кассандр не повинен цього побачити. Вчора він дав мені свіжий відвар малинових гілочок з порошком оленячих рогів, і я протерла ним рани на лікті й щоці. Все майже затягнулося.

Я доїдала останній шматочок грінки, коли побачила, як він іде від теплиці. Чаклун виглядав, як завжди, бездоганно: чорна сорочка з підкоченими рукавами підкреслювала його високий зріст, а каштанове волосся, трішки скуйовджене, здавалося, вловлювало кожен промінь сонця.

Він ніс у руках кілька свіжозрізаних трав. Навіть на відстані я відчула запах, який завжди супроводжував його: це був складний аромат — терпкий і свіжий, як суміш кедра, ялівцю й гіркуватої нотки полину. Цей запах завжди асоціювався з ним, і коли він був поруч, здавалося, що вся кімната наповнюється його присутністю.

— Прокинулася, соня? Вже полудень, — сказав він, зупинившись біля столу й спершись рукою на перила.

Я кинула на нього невдоволений погляд, повільно допиваючи чай.

— Якщо так потрібно було, то міг мене розбудити, — огризнулася я.

Він ледь помітно посміхнувся, хоча намагався це приховати.

— Ти й так рідко буваєш у гуморі. Монстра краще не будити, — відповів Кассандр, сідаючи поруч.

Я пирхнула, але не відповіла. Його спокій завжди мене дратував і водночас заспокоював. Він поклав трави на стіл і оглянув мене уважним поглядом.

— Відпочивай, на сьогодні немає роботи. Після обіду я підміню Вельмора, — сказав він, відкинувшись на стільці. Його зазвичай суворі очі танцювали у променях опівднього сонця.

— І що ж таке велике в лісі здохло, що ти мене сьогодні не чіпатимеш? — запитала я, піднявши брову.

Його посмішка стала ширшою, і я побачила, як його очі на мить потемнішали, ніби він обмірковував щось більше, ніж те, що сказав.

— Просто вирішив зробити добро. Це ж так незвично для мене, правда?

Я засміялася. Веранда огортала нас атмосферою спокою й гармонії, а його запах, здавалося, тепер залишився не лише на вітрі, а й на мені.

Касс підвівся, схопив трави зі столу й попрямував до широкої стежки, залишивши мене на веранді.

— Якщо буду потрібен, я у крамниці, — кинув він через плече, навіть не озирнувшись.

Я лише кивнула, хоча він і не дивився. Мимоволі затримала погляд на його постаті. Щось у ньому завжди змушувало мене почуватись маленькою й... уразливою. Його поведінка створювала відчуття, ніби я була десь на задньому плані. Він говорив зі мною, але здавалося, що думками вже блукає у світі своїх трав, зіль чи інших справ.

Відкинувшись на спинку стільця, я знову перевела погляд на подвір’я. Але мої думки повернулися до однієї ідеї, яка час від часу виникала у мене в голові: Офелія сказала, що Кассандр тут віднедавна. З ким він приїхав і хто ще жив у цьому домі раніше?