Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

     Довкола мене було доволі спекотно. Спочатку я не хотів вставати, голосно видихаючи й показуючи своє невдоволення через те, що Розраза знову не прибрала свої тряпки від вікна, через що у кімнаті стало так душно. Але коли згадав, що з Розразою я вже давно не спілкувався, і у великій кімнаті навпаки, було трохи холодно аніж спекотно, різко відкрив очі й підняв голову.                

     Я був у якійсь кімнаті, лежав на доволі м'якій кроваті. Світлі стіни, схоже, були зроблені з глини чи чогось схожого. Через невелике вікно я зміг побачити червоне небо, яке там, де було сонце, ставало повільно спочатку рожевим, а потім помаранчевим. Також побачив високі будівлі, які робили такий собі великий город, схожий на город двоногів. Звісно, були й одно чи двоповерхові будівлі, але як мені спочатку здалось, їх було менше, ніж багатоповерхівок.     

— Де я?... - Тихо запитав я, коли до кімнати зайшов якийсь хлопець.      

    Перше, що я відчув, коли він зайшов - це те, що від його луски йде жар. Здавалось, він горить, але при цьому цього не відчуває, як і слабкості, бо ступає повільно й граційно. Майже нечутно.       

— Я вперше бачу демона, який не знає, де він опинився. - Мовив хлопець, і дав мені трохи води. - Хоча, дивлячись на те, що тебе відправили сюди не за твоїм бажанням, я можу тебе зрозуміти.   

     Не за власним бажанням... Ці слова відлунням відбивалися у моїй свідомості. Я не хотів того, щоб мене відправляли сюди. Але для того, щоб перемогти, треба чимось жертвувати. Якось досягати своєї мети навіть не дивлячись на усі перешкоди.   

     Але я не зміг. Не зміг перемогти. Якби я переміг, але мене відправили сюди до пекла, це було б рівно - лихо переможене, а головний герой навіть не дивлячись на те, що помер, зміг принести до світу мир і спокій, якого він так довго жадав.   

     Я подивився на свої лапи. Тепер вони були темно-сірими. Здавалось, вони, як і кігті стали більшими, масивнішими. Що якщо б я захотів, я міг вбити дорослого гібрида так легко й просто лиш одним легким ударом.

— Я навіть і не знаю, що з тобою можна зробити. - Продовжив говорити той хлопець. - Поки що тебе не розподілили, а якщо бути конкретніше, не дали так би мовити професію.

— Можеш будь ласка розповісти трохи про це місце? - Попросив я, допиваючи воду з чашки.

— Ну що ж, для початку, тут ми можемо отримати на самому початку дві професії - основу - тобто ту, яку тобі дадуть «головні», - і свою другу, яку ти вже можеш обрати сам, дивлячись на те, що у тебе краще виходить чи що ти зазвичай любиш робити. Також у деяких колах є доволі сильна зброя, яка може сильно ранити нас, але не вбити.

— Зброя? 

— Так, зброя. Вона виробляється з спеціальної земної руди, яку так просто знайти неможливо й треба добре шукати.

    Я дістав з невеликої сумки той шматочок каменю, який брав для того, щоб вбити Тягар. Очі демона стали трохи більшими, коли він побачив цей камінець.

— Звідки він у тебе? - Запитав він після того, як обережно з мого дозволу взяв камінь.

— Доки я був «звичайним» гібридом, я знайшов його суто випадково.

— Ось воно як... - Він уважно роздивлявся камінь. - На підробку не схоже. Хм... Схоже, ти дійсно незвичайний, як я спочатку гадав.

— Ти що, слідкував за мною? 

— До кожного гібрида від народження приставлені двоє - ангел і демон. Ангел відповідає по більшій частині за безпеку гібрида, а демон за вдачу.

     То он воно що... Я зустрів одного з тих двох, хто до самого кінця намагався не допустити моєї смерті й підсовував мені велику вдачу.

— Мені дали наказ тебе поки що повернути назад, на землю. - Від цих слів у мене серце завмерло. - Потім, коли тобі дадуть професію, ти повинен будеш якийсь час бути тут.

      Він підійшов до мене, і взяв за лапу, легенько тикнув гострим кігтем мені в долоню. Пішла невеличка, зовсім крихітна цівка крові. Коли я хотів було запитати, чому він це зробив, я побачив, як на долоні якраз в тому самому місці почало щось вимальовуватися.

     Це був малюнок темно-червоного дракона, який кусав свій хвіст. Я запитально подивився на хлопця, і той відповів:

— Завдяки цьому символу ти можеш телепортуватися назад до пекла або у світ гібридів. Дивись тільки не натвори справ, доки ти на землі.

— Перед тим, як я знову потраплю назад на землю... Можна тебе попрохати про одну не дуже маленьку, але річ? - Я подивився на демона з надією, і той знову зітхнув.

— Проси, але в межах розумного.

     Так, шанс вже з'явився!

— Можна мені будь ласка ту зброю, яка зроблена з того дуже рідкого матеріалу? Це для мене дуже важливо!

— Ти же знаєш, що його так просто не здихатися, і що навіть ми не знаємо точно, які він має здібності? - Різко запитав хлопець, подивившись мені в очі.

— Так. Але все ж...

     Я зреагував швидко, коли він кинув мені легенько меч. Він був доволі важким, але я цього не відчував. Рухи були доволі легкими, наче зброя нічого не важила.

— А тепер будь ласка, йди.

— А як?...

— О, бачу, тебе відпустили! - Мовив Тягар з тихою радістю в голосі. - Не думав, що демонів, які тільки-тільки потрапили до пекла, відпустили б ось так без нагляду.

     Перед тим, як повернутись назад у світ гібридів, той демон пояснив мені, як відкривати портал, а також вирішив на додачу про всяк випадок показати, як можна сховати свої речі до потрібного часу. Як виявилось, у всіх гібридів є таке собі сховище, яке не бачать інші, та й ті, хто не знає про нього взагалі. Це щось по типу астралу, куди ти можеш заносити будь що, але це місце ти «редагуєш» сам, і ніяких монстрів, як в астралі нема. Це повністю твоє сховище, і більше нічиє.

    І ось зараз я знову стояв напроти Тягаря. Меч був схований у сховище ще до того, як я потрапив назад на землю. Тепер у мене набагато більший козир. І я готовий його використати, коли буде така нагода, лиш би нарешті перемогти.