Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Тут усюди були навалені сувої парусини будь-якого розміру та щільності — на підлозі ні клаптика вільного місця, тільки ледь видніють сходи нагору. Уздовж стіни біля дверей вишикувалися вже готові до відправлення в торговий дім спаковані замовлення, загорнуті у брунатний папір, на якому були нашкрябані назви суден.

Із-за завіси вітрил вигулькнула лиса голова. Хтось пильно споглядав, як ми дряпаємося на другий поверх. Там розгортався чималий простір із розкладеними повсюди шматками парусини, розкресленими та розкроєними від руки. Яскраве сонце заливало всі куточки приміщення, де кожен дюйм поверхні сяяв білою тканиною, між хмарами якої де-не-де мостилися за своїми ящичками з інструментами підмайстри. Зі стелі, ніби срібні ланцюги, звисали мотузки, нанизані на блискучі сегарси³⁶.

— Тінні! — гукнула Вілла, і з того боку майстерні, з-за купи ящиків, виринув чоловік.

Побачивши нас, аж лайнувся під ніс. Очі вирячені, вуса посмикуються.

— Ні-ні, Вілло! У жодному разі!

Підмайстри хутенько взялися загортати сувої, прокладаючи Віллі доріжку, щоб та не попрямувала до Тінні просто по розкладених вітрилах.

— Навіть через мільйон років — ні!

Чоловік мотав головою, тицяючи гострим шилом у куточок вітрила, затиснений у кулаку. Нервово термосив його в руці, розширюючи дірку, а на його персні мінився сонячний промінь. У широкій срібній каблучці, на якій був витиснений символ Сероса, викрашався халцедон відтінку іржі: прикраса свідчила, що перед нами сертифікований торговець Вітрильної гільдії. Усі в цій майстерні гарували на нього, сподіваючись хоча б через багато років праці підмайстром і собі отримати такий перстень.

— Жоден вітрильний майстер у Серосі не візьметься опоряджувати «Жоржину», тож можеш навіть не запитувати.

— Тут побував Зола? — Вілла недбало сперлася на віконницю.

— Він усюди побував.

Вілла перезирнулася зі мною. Геміш із Вестом мали рацію.

Тінні витяг із кишені фартуха сегарс і просунув його в утворену дірку.

— Нікому не потрібні конфлікти з командою «Селени», ясно? Може, у Золи вже не той флот, що був колись, та він удатний до брудних методів. Мені шкода, що таке сталося з «Жоржиною». — Його погляд забігав по Віллиному обличчю. — І шкода, що вам із Вестом таке заподіяли. Не знаю, що ви накоїли, чим допекли такому морському демонові, як Зола, та я не можу собі дозволити заступати йому дорогу і псувати власну справу.

Один із юних підмайстрів, що сидів поблизу, старанно орудуючи голкою, пильно придивлявся до місця, де в мене з-під куртки випинався гаман.

— Ми хоч раз тебе скривдили, Тінні? — дорікнула Вілла. — Завжди платили чесно.

— Знаю. Та, як уже сказав… — Чоловік зітхнув. —

Краще спробуйте на Совані. Якщо Зола не добереться туди першим.

Вілла люто зиркнула на майстра, але той і не ворухнувся.

— А як ти пропонуєш дістатися до Сована без вітрил?

— Слухай, ліпше буде, щоб і не бачили, що я з тобою розмовляв. — Тінні роззирнувся майстернею. — Люди теревенитимуть.

— Ми заплатимо. Щедро. — Вілла стишила голос. — Удвічі більше за звичайну ціну вітрил.

Тінні на мить перестав вовтузитися з вітрилом і вп’явся в неї поглядом.

— Покажи йому, — мовила Вілла, глянувши на мене.

Я зайшла за ящики, розстібнула куртку, відсунула поли й показала тугі гаманці.

Губи Тінні затіпалися, на обличчі здійнялася буря думок. Посовався, визирнув за вікно. Спокуса була велика, проте він іще не розтулив рота, а я вже знала, що скаже: що все одно не збирається ризикувати власною головою, хай би скільки йому заплатили.

— Вибач, Вілло. — Він розвернувся і взявся дірявити інший куток.

— Зрадливі покидьки, — прошипіла Вілла і покрокувала до виходу.

Підмайстри знову кинулися прокладати їй шлях, та вона навіть не пригальмувала, черевики простукали, ніби удари розбурханого серця.

— Комусь у цьому місті та мають придатися вісім сотень, — завважила я, спускаючись слідом за нею.

— Якщо хтось і міг погодитися, то хіба Тінні.

Пай, побачивши, як ми виходимо, відліпився від стіни.

— Щось ви швидко.

— Він не захотів, — проричала Вілла, уперши руки в боки й роззираючись вулицею.

Остер випустив із носа довгу цівку диму. На губах грала підступна посмішка.

— Навіть не думай, — зиркнув на нього Пай.

Остер мовчки погойдався на носаках.

— Що там таке? — задивилась на нього вже і я.

— Напевно, ми знаємо тут одного, котрий погодиться. — Остер намагався ухилитися від погляду Пая.

Я позирнула на одного, потім на другого.

— Хто?

— До Лео ми не підемо! — Пай свердлив Остера поглядом.

— Хто такий Лео? — Віллі вже уривався терпець.

— Один давній знайомець. Він візьметься, — відказав Остер.

Проте Пай, схоже, не збирався поступатися.

— Ніхто навіть не дізнається. У певному сенсі це й безпечніше. — Остер знизав плечима.

— Звідки знаєш, що не дізнається? — поцікавилася Вілла.

— Позаяк такого вітрильного майстра ніби й не існує.

— А чи не здається вам, що слід було згадати про це до того, як ми сюди прийшли й дали привід для чуток: «Дивіться, команда Жоржини зверталася до Тінні по вітрила»? — Вілла підвищила голос.

— Це вже як крайній захід, — зітхнув Пай.

— Схоже на правду, — резюмувала я і розвернулася. — Ходімо.

36 Сегарс (мор.) — кільце, що кріпиться до передньої шкаторини (крайки, кута) косих вітрил і служить для з’єднання її зі щоглою.

Роздiл тридцять другий

Ми сиділи при вікні чайної в очікуванні.

Північний Файґ — єдиний район міста, де бруківка суха, а діти не гасають вулицями босоніж. Чимало з його мешканців — уродженці Бастіана і в Серосі представляють власні гільдії або ж пильнують інтереси своїх роботодавців за межами Безіменного моря. Вони звикли до інакшого життя, ніж те, що вели на Звуженні. Сюди не долітає сморід Сероса, тут сонце віддзеркалюється від гладенького каменю стін із бронзовим оздобленням, що від плину літ укривається зеленкуватою патиною.

Я ще не бувала в Північному Файґу: