Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Упевнений, що зараз я на величезній висоті, якої не сягає гілля проклятих дерев того лісу, я підвівся з підлоги і став навпомацки шукати вікно, щоб уперше поглянути на небо, на місяць і зорі, про які я читав. Але на мене чекало гірке розчарування, бо довкола були лише широкі мармурові полиці, на яких стояли продовгуваті скрині, розмір яких викликав занепокоєння. Все більше і більше я роздумував і запитував себе, які страшні таємниці можуть бути поховані у цій кімнаті, так давно відрізаній від нижнього замку. Тоді раптово мої руки намацали двері, врізані у кам’яний портал, вкритий дивною різьбою. Я спробував тиснути на клямку, але марно. Тоді, неймовірно напруживши усі сили, я зумів їх відчинити. Щойно я це зробив, мене охопило найбільше блаженство із будь-коли пережитих, бо крізь фігурні залізні ґрати наприкінці короткого кам’яного коридора, до якого з відчинених дверей піднімалися східці, непорушно сяяв місяць уповні, якого я ніколи раніше не бачив ні у снах, ні у невиразних видіннях, які я не наважуся назвати спогадами.
Гадаючи, що тепер я нарешті дістався вершини замку, я кинувся вгору сходами, які вели до ґрат, але місяць, що раптово сховався за хмари, змусив мене збавити крок, і я почав просуватися крізь темряву набагато обережніше. Коли я досягнув ґрат, навколо усе ще панувала темрява, і хоч ґратчасті віконниці не були замкненими, я не ризикнув їх відчиняти, боячись упасти з величезної висоти, на яку видерся. А потім знову вийшов місяць.
Найзловіснішою з усіх несподіванок є геть неочікувана і абсолютно неймовірна. Ніщо з пережитого мною раніше не може зрівнятися своїм жахом із тим, який я пережив, побачивши дивовижну картину, що постала переді мною. Саме видовище було цілком звичайним, і саме тому воно викликало таке заціпеніння, бо ось що я побачив: замість запаморочливого краєвиду верхівок дерев, що мав відкриватися з неосяжної висоти, довкола мене на тому самому рівні, де я стояв, простягалася поверхня землі, вкрита мармуровими плитами і засіяна колонами, а також із давньою кам’яною церквою, зруйнований шпиль якої примарно виблискував у місячному сяйві.
Напівпритомний, я прочинив ґратки і вийшов назовні, на посипану жорствою доріжку, яка розходилась у двох напрямках. Мій розум, хай сторопілий і розгублений, все ще несамовито прагнув до світла, і навіть останній неймовірний випадок не міг стримати мене. Я не знав, та мені було й байдуже, чи до цього видива спричинилося божевілля, сон або якісь чари, але був налаштований за будь-яку ціну продовжувати всотувати блиск і розкоші довкілля. Я не знав, хто я чи що я, не знав, що може бути довкола мене, але, поволі рухаючись уперед, віднайшов у своїй пам’яті якийсь жахливий тьмяний спогад, завдяки якому мій шлях не був цілком випадковим. Залишивши позаду місцину з плитами і колонами, я пройшов попід аркою і побрів рівниною, іноді йдучи дорогою, а іноді сходячи з неї, з цікавістю прогулюючись луками, на яких тільки випадкові камені зраджували правічну забуту дорогу. Одного разу я перетнув швидку річку, де рештки покришеної, замшілої кладки розповіли про давно зниклий міст.
Мабуть, минуло більше двох годин, перш ніж я дістався старого, повитого плющем замку і густо зарослого деревами парку, жахливо знайомого, і все ж незбагненно чужого. Я побачив, що рів заповнений водою, а деяких добре знайомих мені веж немає, натомість звичний вигляд спотворювала пара нових флігелів. Але з найбільшою цікавістю і захватом я споглядав відчинені вікна — розкішно осяяні світлом, вони наповнювали довколишній простір звуками веселого бенкету. Підійшовши до одного з них, я побачив дивно одягнених людей; вони весело перемовлялися між собою. Повторюю, що я ніколи досі не чув живої мови і міг хіба приблизно уявляти, про що вони говорять. Обличчя деяких із них пробуджували в мені безмежно давні спогади, інші були геть незнайомими.
Я увійшов крізь низьке вікно до яскраво освітленої зали, роблячи крок від миті проблиску надії до найчорніших мук відчаю і горя. Жахіття не забарилося, бо щойно я увійшов, переді мною одразу постала найстрахітливіша зі сцен, які я будь-коли міг собі уявити. Заледве я переступив поріг, як усе товариство охопив раптовий, незрозумілий і безмежний жах, спотворивши кожне обличчя і майже з кожного горла викликавши відчайдушні крики страху. Всі кинулися тікати, у тисняві і паніці дехто втрачав свідомість, їх відтягували товариші, які й самі стрімголов утікали геть. Багато хто затуляв обличчя руками і безпомічно, наосліп метушився у пошуках виходу, перекидаючи меблі і б’ючись об стіни, перш ніж дістатися котроїсь із безлічі дверей.
Крики були нестерпними; самотній і спантеличений я стояв у пречудовій залі, слухаючи їхні відлуння, що поволі слабшали, і тремтів від думки про те, що незримо може скрадатися побіля мене. На перший погляд кімната здавалася порожньою, але щойно я рушив у бік одного з альковів, мені здалось, що я вловив там чиюсь присутність — слабкий порух за золотими дверима в арці, які вели до іншої, схожої кімнати. Наближаючись до арки, я все більше переконувався у чиїйсь присутності потойбіч, а впевнившись, я видав свій перший і останній звук — жахливе завивання, яке вразило мене не менше, ніж його мерзенна причина, — у всіх страхітливих деталях я побачив невимовне, непередаване, неймовірне чудовисько, яке лише своїм виглядом перетворило веселе товариство на зграю очманілих втікачів.
Не можу навіть описати, на що воно скидалося, бо це було втілення всього брудного, гидкого, відразного, потворного і ненависного. Це було замогильне втілення тліну, прадавності і розкладу; зогнилий, занепалий образ нечистого одкровення, жахливе відображення того, що милосердна земля має вічно залишати похованим. Бачить Бог, воно було не від цього світу — або більше не від цього світу, — і все ж, на свій жах, я побачив у його поточених червами рисах, що світили кістками, огидну пародію людської подоби; а в його зотлілому одязі, що ледве тримався купи, невловимі риси шляхетності, і це мене ще дужче злякало.
Я був скутий жахом, але, намагаючись втекти, спробував себе пересилити; однак одного кроку назад виявилося недосить, щоб розвіяти чари, якими мене скував безіменний безмовний монстр. Мені забракло сил навіть заплющити очі, заворожені склистими кристалами, які з ненавистю витріщалися на мене; хоч їх і повило милосердною поволокою сліз і це жахливе щось вже бачилося не так чітко, як спочатку. Я пробував підвести руку, щоб затулитися від нього, але був уже настільки нервово виснажений, що моя рука відмовилася коритися моїй волі. Цієї спроби, втім, виявилось досить, щоб утратити рівновагу; аби не впасти, я був змушений ступити кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1», після закриття браузера.