Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Відповіла Гелен Крейл.
— Це Ед Ліон. Сем є?
— Щойно вийшов, — сказала місіс Крейл. — Якщо це важливо, можу його наздогнати. Він якраз сідає в авто, зібрався до поліцейського відділку.
— Будь ласка, поклич його, Гелен! Це надзвичайно важливо.
— Хвилинку.
Спохмурнівши, Ліон сперся на стінку будки. Схоже, у нього буде важка нічка. Звичайно, Інгліш би хотів, аби спочатку знайшли Лоїс, а тоді вже займалися Шерманом. Детектив зісунув капелюх на маківку і витер з лоба краплини поту.
— Алло! — голос Крейла різонув вухо. — Це ти, Ліоне?
— Так. Ніка взяли?
— Він телефонував кілька хвилин тому. Поліція була у нього під дверима. Я вже в дорозі до відділку. Чорт! Він мав здатись, як я і радив. Тепер треба буде гори звернути, аби його витягти.
— Не панікуй, — коротко кинув Ліон. — Лоїс зникла. Найімовірніше, вона у Шермана. Коррін Інгліш убита.
— Що ти сказав?! — перепитав Крейл, підвищивши голос.
— Лоїс пішла до Коррін. Нік вважав, що Коррін і Шерман змовилися. Лоїс збиралася привезти її, щоб Нік міг із нею поговорити. Я застав Коррін повішеною, а Лоїс зникла, але точно там була, я знайшов її хустинку. Мушу розшукати її, Крейле. Скажеш Ніку, що я навідаюся до цієї дівулі — Віндсор. Вона точно має щось знати. Це — єдиний наш шанс. Повідом босу, аби не хвилювався. Я знайду Лоїс, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.
— Хто така Віндсор? — запитав адвокат.
— Не важливо. Просто передай Ніку. Все, я погнав.
— Будь зі мною на зв’язку! — вигукнув Крейл.
— Угу. Я зателефоную, коли щось дізнаюся. Коли ти повернешся?
— Не знаю. Можливо, за годину. Подзвони мені за годину.
— Добре, — Ліон поклав слухавку, вийшов із будки таксофона і повернувся до машини. За десять хвилин він уже був на 7-ій вулиці й паркувався біля будинку, де розташовувалася агенція «Тривога».
Ед спустився сходами до Тома Келгауна, який саме дивився телевізор. Той неохоче відірвався від споглядання боксу: на рингу бійці якраз відчайдушно молотили один одного. Келгаун не хотів пропустити нокаут.
— Я зайнятий, — насупився він. — Чому ти приперся так пізно?
— Мені потрібна міс Віндсор. Вона у себе чи вже пішла?
Ліон підвищив голос, намагаючись перекричати телевізор:
— Чого так голосно, недочуваєш?
Келгаун зменшив звук і сказав, не відриваючись від екрана:
— Нагорі. Вона там живе.
— Щиро вдячний. Перепрошую, що потурбував.
Та раптом події стали Келгауну цікавішими, ніж бій по телевізору.
— А про що це ви збираєтеся з нею говорити у такий час?
— Та мені от цікаво стало, чи вона, бува, не така ж самотня, як і я.
Ліон розвернувся і попрямував до ліфта. Келгаун вискочив за ним, забувши про бокс.
— Ти сам піднімешся? — запитав він, відмикаючи решітку ліфта. — Можливо, вона не захоче тебе бачити.
Увійшовши в ліфт, Ед зачинив решітку.
— Хочеш закластися? — запитав детектив і натиснув на кнопку. Ліфт заскрипів, повільно піднімаючись. У коридорі останнього поверху гуркотіли телетайпи агенції новин, крізь віконце над дверима Глорії Віндсор лилося світло. Ліон підійшов до дверей і тихенько постукав. Обіпершись на одвірок, він приготувався заблокувати двері ногою, якщо це буде необхідно, й засунув руки у кишені плаща.
За якийсь час двері відчинилися.
Висока руда дівчина у зеленому гольфі та рожевих слаксах здивовано глянула на нього. На вигляд їй було років двадцять вісім; красиве обличчя з твердим підборіддям і суворим ротом виглядало стривоженим. Ліон подумки зауважив, що у неї найпривабливіші форми, які він будь-коли бачив у жінки. Ед просто не міг відірвати очей від фігури, яка тонким зеленим гольфом була більше підкреслена, аніж прихована.
— Міс Віндсор? — ґречно запитав Ед і торкнувся рукою до капелюха.
Сірі очі уважно глянули на його, а червоні губи витяглись у напівпосмішці.
— Можливо. Що вам потрібно?
— Я — Ед Ліон, — пояснив він. — Детектив. Хочу з вами поговорити.
Вона продовжувала всміхатись, але дивилася на детектива насторожено.
— Не сміши мене, — зневажливо сказала жінка. — Якщо ти лягавий, то я — Софі Такер[7].
Ліон дістав гаманець і показав їй ліцензію та значок.
— То тебе насправді звуть Софі Такер?
— А, приватний детектив, — презирливо скривилася міс Віндсор. — Іди пограйся у пісочниці, бойскауте. Не доріс іще.
Вона спробувала зачинити двері, та Ліон підставив ногу і легенько, але впевнено штовхнув жінку до квартири.
— Я ж сказав, що хочу поговорити, — повторив він. — Давай упадемо десь на диванчик і побалакаємо, як старі добрі друзі.
Міс Віндсор відступила й сердито зиркнула сірими очима.
— Я подряпаю тобі пику, нишпорко, — прошипіла вона люто, — якщо ти зробиш ще хоча б крок.
— Я радо ризикну, — сказав Ліон, входячи у хол.
Він зачинив двері й сперся на одвірок.
— Скажу тобі чесно: таку руду апетитну кралю зустрінеш нечасто. Признайся, — показав він рукою на груди, — таке чудо дісталося тобі від природи чи сама трохи наростила?
Жінка ледве стримала посмішку.
— А, крутий хлопець! — вигукнула глузливо. — У мене такі двадцять чотири години на добу, десять за цент. Що ж, раз ти вже зайшов, то кажи, що хотів, і вимітайся. Хочу додивитися бокс по телевізору.
— Я ще не зайшов, — Ліон обминув її, штовхнув двері та ступив у велику простору вітальню. — Ого, а ти любиш комфорт, — продовжив він, оглядаючи кімнату. — Ну й ну! Бачу, силует популярний.
— Повтори це слово у множині, або я встромлю кочергу тобі в ліве око, — мляво відреагувала міс Віндсор, примощуючись у глибокому зручному кріслі.
— А може, це все ти заробила на шантажі?.. — Ед глянув на неї.
Вона уважно спостерігала за детективом краєм ока, вдаючи, що нічого не зрозуміла.
— Про що це ти говориш? — нарешті холодно запитала жінка.
— Ти попала, мала, — чоловік підійшов до каміна і став біля вогнища. — Ігри закінчилися. Переїдеш тепер у чудову, затишну камеру років на десять.
Жінка глумливо глянула на нього.
— А з чого це ти взяв, що я піду до камери, га, нишпорко?
— Із фактів, тільки не оцих, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.