Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Феодал недобитий! – пирхнула я. – Вам історія – не авторитет? Рабська праця – неефективна.

– А за булочки? – вкрадливо пролунало знов над вухом.

– Ага! З родзинками! Тимошу пропонуйте: він у нас великий любитель місцевої здоби, а мене – звільніть, прошу! Зайві сантиметри на талії якось не надихають.

Колвін їдуче хмикнув:

– Дивлюсь ти вже й вподобання домовика вивчила.

– Ну-у-у, треба ж було зайняти чимось себе, – я скинула догори руки, – і ці лапки.

Професор перехопив моє праве зап’ястя, і його великий палець ковзнув по незабутньому візерунку, що нікуди не зник. Чоловік якось натужно при цьому зітхнув, і його груди впечатались у мою спину, через що мої невгамовні нещасні сонечка усім стадом з млосним «Ах!» напівзнепритомніли, зронивши свої батистові хусточки на підлогу, чи куди там їх в мене можна впустити.

– Ох, вже ці лапки! – пробурчав він. – Тобі мало цієї краси? – він обережно стиснув мою праву руку.

– Самі сказали: ексклюзив, – тепер вже зітхнула я, – і майже задарма.

Мене різко розвернули й тряхнули за плечі:

– Задарма?! – Колвін навіть рикнув при цьому. – Лєрка, ти зовсім божевільна? Життям не дорожиш?

У мене в голові за мить промайнуло стільки всього: батьки загинули; бабуся зникла; друзі – скоріше, приятелі; мрії, може, й не накрились, якщо вірити професору, а йому – все одно тягар, хоч він це і заперечує. Я відвернулась:

– Кому воно таке потрібне?..

Чоловічі пальці впились у мої плечі з такою силою, що я аж зашипіла у передчутті нових синців.

– Пробач, – він послабив свою хватку, та лиш для того, щоб зімкнути свої руки за моєю спиною, притискаючи до себе. – Лєрка, Лєрка… Яка ж ти дурна.

Ну, от! Вчергове мої розумові здібності були піддані принизливому сумніву:

– Все ще гадаєте, що в мене замість мізків – силікон?

– Періодично така думка закрадається, – пробуркотіли мені у скроню. – Лєра, – голос професора пролунав надто хрипло, – подивись на мене.

Усі мої сонечка, ледь отямившись, похапали свої хусточки й помчали в бік своєї прописки – до п’яток. Від такого голосу я б теж туди помчала, та мені ця опція не надавалась. Набравшись мужності я підвела голову й влетіла у два темні вири. В мене навіть дихання завмерло, наче я справді під водою опинилась. Від цього погляду мені стало лячно, тому що я не знала, що мені робити з тим, що я там прочитала. І очі відвести сил не було, а, може, й не хотілось. Спіймала себе на ідіотській думці, що мені подобається… тонути… в цих очах… в цих руках – аби не випускав.

Лєра, Лєра, куди тебе несе? В голові точно холодець, а не мізки, і думати вони явно не збирались, оскільки файлів з даними на подібну тематику там все одно нема.

– Мені потрібне, – раптом пролунав зовсім вже захриплий голос Колвіна зі спізнілою відповіддю.

А його губи позбавили мене будь-якого шансу зморозити у відповідь яку-небудь дурість, накривши мої м’яким оксамитовим поцілунком з п’янким знайомим ароматом, що окутував мене з голови до ніг… Я чула, як клекотало його серце. Проте, моє не поступалось у гучності та швидкості. Гарячі чоловічі руки блукали десь по моїй спині, обпалюючи її своїми доторками, а мої, як виявилось, вже давно оповили професорську шию, впившись в неї вже цілком зігрітими пальцями. По тілу пролетіло не одне цунамі, геть змиваючи моїх нещасних комах, які встигли декілька разів померти, воскреснути і знову померти. Й відсторонюватись мені зараз не хотілось, хоч і було моторошно до тремтіння у колінах. А, може, вони тремтіли зовсім не від цього.

Колвін сам відсторонився… ну, майже…, тицьнувши мене носом у шию з тремтливою жилкою під шкірою, проте не випускаючи зі своїх рук. Його груди сколихнулись, а губи сипло зашепотіли мені у скроню:

– Лєрка, я з тобою збожеволію.

Чи вам казати, Ігоре Дмитровичу?! Я, схоже, вже збожеволіла. Мліти від цілунків головного чудовиська мого життя?! Днів десять тому я вас загризти мріяла. Хто б сказав… Стокгольмський синдром у повному проявленні – класика. І що мені робити? Я ж тепер і голову здійняти боюсь. Єдине бажання – розчинитись у цьому волоссі з ароматом кедра та неправильного ірису, котрий ви мені так і не показали, між іншим. Так, Лєра, це, звісно, найважливіше цієї миті – бісів ірис з його дурманливим трунком! Чи поцілунки деякого цілком конкретного професора з не менш дурманливим ефектом?!

– Лєра, – голос пролунав тихо, та вже не так хрипко, – я тебе лякаю?

О, так! У всіх свої страхи. Я боюсь, тому що не знаю, як до цього відноситись. А ви боїтесь, що я буду боятись. Чудово! Ласкаво просимо до психоаналітика!

Я розвернулась у кільці Колвінських рук, і він навіть послабив його, даючи мені можливість втекти, проте, я вирішила не робити цього, бо ж справді вирішить, що перелякав. Хоча… Так, налякав! Та озвучувати це у такому форматі я точно не буду.

– Знаєте, – я все ж таки набралась сміливості, – це, як у дитинстві з «чортовим» колесом: дивишся на нього й хочеш злетіти догори, та у міру підйому стає і страшно і дух забиває. Вистрибуєш з кабіни з думкою «Щоб я ще раз?!», а потім розумієш, що тягне знов, і ти повертаєшся… тому що… хочеться відчути те саме.

Я не бачила його обличчя, та, схоже, він посміхнувся, судячи з тону:

– Цікаво, – голос його був дещо спантеличеним, – з «чортовим» колесом мене ще не порівнювали. Дивна асоціація.

– Вибачте, – я все ж таки почервоніла, – яка вийшла…

– Лєра, – він уткнувся обличчям у моє волосся, – все нормально. В усякому разі, хоч щось зрозуміло.

– Вам? А мені?

Колвін зітхнув і його руки знов перемістились на мої плечі. Та що ж вони такі гарячі?! В нього замість крові – магма?! Хоча, судячи з того, що вулканічний гуркіт все ще продовжувався, віддаючи в мої лопатки, скоріш за все так і є.

– А тобі, – його протяжний видих віддавав нотками гіркоти та безвиході, – гадаю, не дуже.

Так-так, мені не просто розкласти по полицях усе, що відбувається. Одне діло – гадати, що з тобою носяться, тому що обставини так склались, і все це – не більше, ніж звичайне людське співчуття, та інше – зрозуміти, що тебе оточують такою увагою з причин, що лежать у площині цілком протилежного плану. І тебе, Лєра, несе у цю площину зі страшною силою, враховуючи несправність твоїх гальм. Та пригальмувати доведеться: не хочу я, щоб рушійною силою моїх дій, та й не тільки моїх, була чоловіча пристрасть. Добре, не тільки чоловіча…