Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ЕЛЬВІРА

   Я дивилась на нього і не розуміла себе. Чому не відштовхую? Чому так важливо, щоб він обійняв і більше ніколи мене не відпускав? Чому вже зовсім не важливі всі мої переконання? Він тут, зі мною, і ніби не було вибуху та всього того жаху. Серце перестає колотитись як божевільне і раптом приходить єдине розуміння – з ним не страшно. Він захистить. 

– Що трапилось? – тихо питає він трохи хрипким голосом.

– Не знаю. Ми були в кімнаті, а потім вибух… Вибрались завдяки портальному персню. Нічого не розумію, – мій голос теж був дивним, я сама себе не впізнавала.

– Болить? – Герман присів і доторкнувся до ноги, на яку я повністю не ставала. 

– Так, – скривилася я.

– Я тебе забираю, – промовив він і підхопив на руки.

– Ніі Герман! – вигукнула, а він різко зупинився.

– Тобто…Почекай. Треба зареєструватись у списках…Списках живих. Ми там черги чекали, – пояснила йому свою таку реакцію. Бо насправді я понад усе хотіла, щоб він забрав мене звідси. Голова боліла чи то від гомону, чи це були наслідки вибуху, не знаю. Але найбільше зараз хотілося тиші й спокою. 

– Добре. Зараз усе вирішимо.

Він поніс мене у бік,  де все ще продовжували стояти дівчата. 

– Як ви, нормально? Допомога треба? – запитав Герман у них.

– Все добре. Мілин знайомий відвезе нас у місто до моєї тітки. Побудимо трохи там, поки не прийдемо до тями. Тільки треба зареєструватись, – тихо відповіла Віккі, поки Міла нарешті давала свої дані та вказувала місце свого подальшого перебування. 

   Деяких дівчат вже забирали батьки чи родичі, багато кого підселяли у сусідній гуртожиток або виділяли ліжко у шпиталі, поруч з постраждалими та пораненими. 

     Але у всій цій метушні викладачі та куратори були тільки раді якщо дівчині було куди піти на час поки все виясниться. Два рази я відчула на собі важкий погляд нашого ректора, але він не підійшов. За що велика дяка усім відомим богам. Бо сил на нього просто не лишилось. 

– Ельвіра Кортів, кімната номер триста два. Факультет травників. Легкі ушкодження. Місце подальшого перебування – резиденція Громів, – відповів усе за мене Герман, як тільки підійшла наша черга. 

    Увесь цей час він тримав мене на руках і не хотів нічого слухати про те, що я й постояти трохи можу.

– Вибачте. А ким ви приходитесь Ельвірі Кортів? – перепитала секретар ректора. 

    Саме вона здійснювала реєстрацію.

– Її наречений, – все, що він відповів і вже не слухаючи, що вона там йому ще скаже, задіяв свій портал. 

– Це резиденція Громів? – запитала коли ми перенеслись у його квартиру (цю кімнату я добре запам'ятала) і він обережно посадив мене на ліжко.

– Це моя маленька Резиденція, але ж я Гром все-таки, – не весело посміхнувся Герман. – Сказав, щоб проблем не виникло, але до батьків не хочу. Ти відпочинь тут, а я зараз повернуся.

    Через секунду я залишилась сама у кімнаті, бо він просто зник у порталі. Не очікувала я такого. Відразу якось ніяково стало. Виникли думи може треба було з дівчатами до тітки Мілиної відправитись, а не ось це все.

    Ще й він про нареченого ляпнув. Хоча б з цим потім проблем не було.  Але як слід накрутити себе я не встигла, бо не пройшло і п'яти хвилин, як Герман з'явився та не один, а з сивочолим чоловіком у смішній піжамі з хмаринками та перекособочених окулярах на носі. Вигляд він мав не дуже задоволений і помітно заспаний. 

– Віра, це Альберт Фідзель, наш сімейний лікар-цілитель. Зараз він тебе огляне, – представив чоловіка Герман.

  Той цілитель шаркаючи підійшов до мене у домашніх капцях. Спочатку оглянув ногу, потім поводив на відстані руками над головою, щось собі там прицмокнув і розвернувся до хлопця, що уважно спостерігав за процесом огляду склавши руки на грудях. 

– Забій м'яких тканин, невелика тріщина у нозі та загальний шоковий стан. Забій зцілю відразу, тріщину ліквідую, але на ногу три дні ставати не можна.  Для заспокоєння випишу зараз настоянку, – промовив цілитель і взявся відразу за мою ногу.

  Від його рук пішов жар та я відчула легке поколювання магії зцілення. Він провозився зі мною десь пів години й залишивши маленьку пляшечку на столі зі словами: “Скоріше б та пенсія” зник у власному порталі.

– Ти підняв його з ліжка? – запитала Германа, відчуваючи себе набагато краще.

– Що поробиш, – розвів він руками, – Альберт занадто рано лягає спати.

– Герман…

– Шшш, не треба. Нічого зараз не кажи. Тобі потрібно відпочити й відійти від шокового стану. Тому ось, пий настоянку і відпочивай, – перебив він мене і простягнув ліки.

– А можна спершу у ванну кімнату? Я відчуваю себе ганчіркою, якою тільки но підлогу вимили, – спробувала пожартувати, але голос тремтів і ці кляті сльози…

– Бовдур я. Давай віднесу тебе, – він знов підхопив мене на руки й поніс цього разу до ванної.

– Еммм, дякую та може ти вийдеш? – запитала, звісно ніяковіючи, коли він поставив мене біля душу і продовжив притримувати.