Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Але моєї допомоги не потребували. І це мене трохи зачепило. Я лягла спати, а вранці зрозуміла, що Деміан так і не лягав спати. Я мовчки пройшла у ванну, викликала Івілі і вона допомогла мені одягтися. Снідала я на самоті. Деміан сказав, що йому потрібно пройтися. А коли він повернувся, то на мене чекав раптовий сюрприз.

— Деміане, ти в своєму розумі? Який портал? Ти хіба...

— Це не обговорюється, Торі! - різким голосом промовив він. - Слуги попереджені. Ми зараз виїдемо на дорогу до лісу, і я відкриваю портал. Я впевнений у своїх силах.

Я намагалася вигадати переконання, але не змогла. Такого впертого ще треба було пошукати.

— Тоді чого ми чекаємо? - виразила я.

— Мені треба переодягтися. Посидь тут кілька хвилин.

— Переодягтися? – перепитала я.

Деміан лише грізно подивився на мене і, захопивши нову сорочку, попрямував до ванної кімнати.

— Все готово. Пішли, - вийшов чоловік і взявши мене за лікоть попрямував до виходу.

— А що зі старою сорочкою? Ти залишив її тут?

— Не думав, що моя дружина настільки вибагливо ставиться до мого одягу. Ми ж не бідняки, сорочок у мене багато, – якось неприродно посміхнувся Деміан. - Нам час, Торі.

Я струснула головою. Та й нехай робить все, що завгодно! Але коли ми підійшли до нашої карети, я помітила якусь дивну метушню навколо готелю. Та й наші слуги, що стояли біля своєї карети, дивно перешіптувалися.

— Що тут відбувається?

— Не знаю і знати не хочу, — тихо сказав Деміан і допоміг мені сісти в карету.

Треба буде не забути запитати у Івілі, коли прибудемо на місце.

Ми від'їхали від готелю на досить далеку відстань. Деміан вийшов із карети і наказав мені залишатися на місці. Минулого разу, коли він відкривав портал, то проводив лише нас двох. А тепер він зібрався відкрити такий сильний портал, щоб ми всі проїхали в каретах. Я почала хвилюватися, що йому не вдасться. Що він лише завдасть собі шкоди!

Карети рушили вперед. А останнім мав слідувати Деміан, щоб закрити за собою портал. Ми опинилися на такій самій лісовій дорозі. Я вискочила з карети, чекаючи, коли з'явиться Деміан. Ось проїхала карета слуг, а ось і Деміан...

Він звалився на землю, за його спиною закрився проклятий портал, а я кинулася до нього. Він був непритомний. Я покликала на допомогу слуг. Він дихав, отже, був живий. Божевільний! Навіщо треба було так ризикувати?

Чоловіки перенесли його до карети. Я поклала його голову собі на коліна. Як виявилось, Деміан відкрив портал при в'їзді до міста. Кучеру він наказав відвести нас до міської резиденції. Я послала другу карету вперед, щоб терміново розшукали лікаря. Всю дорогу я молилася, щоби з ним нічого не сталося. Гладила його бліде обличчя і лише прислухалася до його подиху.

Я не була в цьому будинку і навіть не знала, в принципі, про його існування. Звичайно, він не зрівняється з тим світлим та затишним особняком, але мабуть жіноча рука зробила його саме таким. А цей будинок був похмурий і холодний. Однозначно це був особистий особняк Деміана.

Лікар не встиг прибути до пробудження чоловіка. Деміан прокинувся вже у своїй спальні і я була поряд, не знаходячи собі місця.

— Все добре? Усі дісталися? - запитав він, як ні в чому не бувало. Він підвівся з ліжка, але мабуть у нього закружляла голова и він схопився руками за стіл.

— Все добре? - гнівно блиснула я очима. - Ти просто божевільний, Деміане! Ти витратив усі свої сили! А якби ти застряг у порталі?

— Я знав, що зможу, - вперто промовив чоловік, мабуть, зовсім не оцінюючи свій стан.

— Це була випадковість. Щаслива випадковість і нічого більше!

— Вікторіє, - гукнув він мене, але я продовжувала крокувати по кімнаті, схрестивши руки на грудях, метаючи блискавки. - Торі!

Я прийшла до тями лише коли в черговий раз розвернувшись, ледь не зіткнулася з чоловіком. Він м'яко взяв мене за плечі і зазирнув мені у вічі.

— Ти гадаєш, що я б після того, що сталося, просто так залишив тебе? Ризикував би тобою?

Я дивилася йому у вічі.

— Я не знаю, Деміане. Я не знаю досі, хто ти такий насправді. І я... не можу довіряти тобі.

Його руки поволі відпустили мене. В очах промайнув сум і він ледве помітно кивнув, відійшовши від мене на крок.

— Так, ти маєш рацію.

— Я думала про тебе раніше, що ти жорстока людина. Побачила тебе, дізналася, що ти втратив пам'ять, і не змогла пройти повз тебе. Але тепер ти навіть не приховуєш від мене, що ти вбивця. І моє переконання, що ти справді жорстокий лише підтвердилося. Ти вбиваєш за наказом короля, хоч у душі знаєш, що чиниш гріх. Але продовжуєш робити це. А тепер ти кажеш про те, що не можеш ризикувати мною, хочеш захистити. Це все просто не вкладається в моїй голові, вибач. Ти поводишся дивно, Деміане.

Я опустила погляд і пройшла б повз, але він зупинив мене, схопивши за руку. Він пропалював мене поглядом і я була змушена знову глянути на нього.

— Дай мені шанс, Торі. Благаю тебе. Так, ти маєш рацію. Я вбивця. Але я також знаю одне: що ти мені... дорога. Ти... в тобі є те, що люди вже давно розгубили. Людяність. Незважаючи ні на що, ти тут, зі мною, намагаєшся мені допомогти. Вбивці. Я хочу змінитись, Торі. Бажаю цього найбільше у світі. Але привиди минулого не дають мені стати на вірний шлях. Будь зі мною. Вір... Повір у мене. Мені це важливо як ніколи в житті. Просто дай цей шанс.