Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Лють і образи поступово перейшли в тихі схлипування.

От і добре, нехай поплаче і заспокоїться. Дівчина перестала боротися і підхопивши її на руки, я сів у крісло.

На невимовно коротку мить мені захотілося притиснути її до себе і запевнити, що все буде добре. Та цього я їй пообіцяти ніяк не міг. Можливо, не врятуй вона мене тоді, її життя і досі б було спокійним та радісним.

Я знову задався питанням навіщо ж насправді вона мене врятувала, та вголос сказав зовсім інше:

– Я не заберу всю магію, інакше ти помреш, а ти мені потрібна живою.

Я міцно тримав її за талію і піднявши руку торкнувся грудей. Ніжна плоть обпікала долоню, та зараз це мені було байдуже.

Я зосередився і побачив магію, що текла по венах відьми разом з кров'ю –резерв знаходився у серці.

Сині сполохи наповнювали його, та час від часу, білі іскри з’являлися у синьому потоці. Дивно. Ніколи такого не бачив.

Відкинувши непотрібні роздуми, подумки потягнувся до блискучої енергії. Я і справді не хотів робити Данаї боляче, як тоді у Ладосі, проте, я не знав чи зможу, в минулому, мене ніколи не цікавили такі дрібниці, скоріше навпаки, я волів завдати якнайбільше болю.

Дівчина напружилася всім тілом, її нігті вчепилися мені в плече, і тихий стогін злетів з губ.

Тонкою цівкою магія почала перетікати в мою руку.

І було в ній щось таке, чого я ніколи не відчував раніше. Якесь невимовно приємне відчуття охоплювало мене. Настільки приємне, що я не одразу зрозумів, що Даная втратила свідомість, а я майже спустошив їх резерв.

Відірвавши руку, торкнувся лиця дівчини та злегка вдарив її по щоці.

Не реагує!

Дран все забирай! Ще не вистачало, щоб вона вмерла раніше, ніж я нарешті завершу те, що задумав.

Відкинувши докори сумління, які грозили пробитись через впевненість в тому, що роблю тільки те, що повинен, я розпустив шнурівку на сукні й поніс Данаю у ванну.

Набравши в долоні води, плеснув їй на лице.

Відьма ахнула і широко відкрила очі. Зіниці її заповнили майже всю райдужку, вона хапала ротом повітря, наче риба, яку викинуло на берег після шторму.

– Ти мало мене не вбив! – прохрипіла вона.

– Алеж не вбив. – відповів рівно.

– Відпусти вже мене, не можу терпіти твої доторки! Я можу повернутися до себе?

– Ти заблукаєш сама, я тебе відведу.

Я поставив її на ноги – Даная трохи хитнулася.

– Ні! – вона вийшла до кімнати й пішла до дверей – Ні, не треба, не хочу тебе бачити, не хочу тебе чути! Ненавиджу тебе!

Я мовчки дивився, як відьма смикає двері та виходить. Бігти за нею сенсу нема – все одно нікуди не дінеться.

Повернувшись до кімнати, натиснув на важіль у стіні – шафа від'їхала в сторону.

Факели засвічувались один за одним, осяюючи круті сходи.

Спустившись униз, підійшов до широкого столу заставленого безліччю пробірок, реторт і колб. Відкривши шухляду, я дістав коробку, всередині якої лежав червоний плаский артефакт. Торкнувшись його пальцями – спостерігав, як синій струмок перетікає всередину, скручуючись там тугою пружиною.

Незвичним було те, що магії Данаї позбутися не хотілося. Навпаки, я відчував щось схоже на розчарування.

У вухах знову прозвучав голос відьми:

– Ненавиджу тебе!

Я хмикнув. Нехай! Не для того я сьогодні запевнив раду, що ручна відьма, яка варитиме нам зілля набагато корисніша, аніж мертва, щоб тепер повертати назад.

Якась частка правди в моїх словах була, зілля Данаї лікують такі рани, яких нашим травницям ніколи не вилікувати. Та все одно, я наражав всіх нас на небезпеку, тому міг тільки сподіватись, що мета виправдає засоби.

P.S.

Якщо момент дзеркального освітлення нагадав вам сцену із фільму “Мумія” – то саме звідти запозичена ідея) Із цікавості почитала, чи взагалі таке було можливо насправді. Вчені-єгиптологи зійшлися на думці, що такий варіант міг бути цілком  робочим, якби єгиптяни мали сучасні дзеркала, а не мідні. Тож, враховуючи той факт, що в нас з вами тут магічний світ, і дзеркала в них є – чом би й ні!)))