Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Сподіваюсь, — кажу, — що все влаштується.

А що міг я ще сказати? Ні морально, ні фізично не був сьогодні готовий до суперечки з ним. Оскільки перевага на його боці, хай собі базікає.

Він підіймає келих і п'є за моє здоров'я.

— Я вас розумію, бо всі ми свого часу побували у рожевих окулярах і ладні були схопити бога за бороду лише заради того, щоб сподобатися дівчині. Молодість завжди однакова: вона не визнає перепон. — Він посміхається. — Ідеали не продають, про них просто забувають.

— Так, так, — докидаю сердито. — Навіть шеф респектабельної адвокатської контори пишається тим, що в нього немає ідеалів.

— Не забувайте, однак, що старі — народ тертий, вони набули чимало досвіду, зокрема гіркого. Чогось воно коштує! Чи ви іншої думки?

— Ні в якому разі, — мурмочу я. Здається, він задоволений.

— Отже, облиште цю нещасну справу Удена. Врешті-решт йому ви не допоможете, звісна річ. Для таких тонких справ у вас ще не вистачає тактовності та почуття міри. — Випещений палець шефа поляскує по обкладинці кримінального кодексу, що лежить перед ним. — Коли хтось і здатний витягти того Удена з халепи, то це мій батько і я.

— Поки що, — відказую, — ви зробили небагато.

Він дратується.

— Не думайте, що я доповідатиму кожному службовцеві фірми свої наміри у справах клієнтів. Поки що, шановний докторе Тердонк, мої дії не підлягають вашій критиці. Запам'ятайте це, будь ласка! — Його палець відштовхує кодекс. — Удена ми витягнемо так само, як досі витягали всіх інших. Будьте певні!

Я трохи збентежений, бо його злість наштовхує на роздуми, так само, як і наведені аргументи. Справді, до цього часу фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ще нікого не кидала напризволяще. Але з іншого боку… Я обережно мацаю овій ушкоджений череп. Сьогодні він явно страйкуй, тому-то я і відчуваю себе нещасним.

— Мені здається, — веде далі шеф, — що маленька Поллі добряче забила вам памороки. Дівчисько непогане, але, на жаль, дурне. Мені не хотілося б, Тердонк, щоб ви вскочили через неї у халепу, тому рвіть з нею усякі стосунки.

Оце так ляпас! Я підхоплююсь на рівні ноги.

— Ні! Ніколи! Ми друзі з панною Уден, і я буду…

— Нічого ви не будете! — грубо обриває він мене. — Панна Уден наказала передати вам, щоб ви більше не обтяжували себе знайомством з нею. Вчорашня сцена була досить неприємною для всіх нас.

Другий ляпас! Здається, гірший за всі стусани, що їх я витримав сьогодні вночі. Ковтаю слину.

— Мої приватні справи, — видушую з себе, — не стосуються фірми. І вас також, пане доктор.

— Про мене, — він відверто глузує, — можете вештатися ночами де завгодно, якщо будете з'являтися до роботи у зазначений час та без синців під очима. Можете мати десяток коханок, проте не з числа клієнток фірми.

— Але ж панна Уден зовсім не думає про те…

— Мене не цікавить, — обриває він, — що саме думає панна Уден. Боюся, також не цікавить і те, що думаєте ви. Сподіваюсь, ми порозумілися? — Він зиркає на календар. — До речі, завтра ми летимо до Парижа. Будьте напоготові. Там, гадаю, матимете нагоду загладити вчорашню провину. Тепер можете бути вільним.

— Я діятиму так, як вважаю за правильне, — кажу. — Візьміть це, будь ласка, до уваги.

Він всміхається. Я грюкаю дверима. Дешева витівка. До того ж марна, бо двері оббиті товстою шкірою.

Сірою хустиною нависли над містом сутінки. Газонами ковзають тіні. Спалахують перші ліхтарі і поступово розпливаються, зникають контури будинків, на їхні башти та дахи спадає вечір.

Повітря тепле й вологе, та мене морозить. Внизу, у пані Гнайзенек, бурмочуть голоси, хтось регоче сито, розкотисто. Дзвенять келихи.

Лежу на софі, заклавши руки за голову, вивчаю стелю.

Там гіпсові амурчики плетуть вінки з гіпсових квітів. По шпалерах стікає світло. У склянці, що стоїть на підлозі на килимі, відбиваються вогні люстри.

Коньяк мені не смакує, але я п'ю. З нудьги, з невдоволення, від злості. Я — суцільне протиріччя. Побита пика вимагає помсти, логіка заперечує її. Боротьба затятості проти розуму. Що робити? І в коньяку не знаходжу відповіді.

Стукають. Неохоче підводжуся.

— Прошу!

У двері зазирає матінка Геберт.

— До вас прийшли, пане доктор.

Елен і Франк. Волосся Елен кольором змагається з букетом чудових гвоздик, Франк тягне невеличку скриньку. Сопучи, ставить її біля софи.

— Salve[8]! — вітається, утираючи спітнілого лоба. — Заскочили поглянути, чи зрослася твоя голівонька.

Стурбовано дивляться на мене. Відчуваю, що опинився в центрі уваги, і це мені не подобається.

— Щиро дякую, — кажу, непомітно заштовхуючи склянку з коньяком ногою під софу. — Хіба з таким твердолобим, як я, щось може скоїтися?

Задоволений Франк заводить мову про чудові якості дубової деревини. Елен критично озирається довкола.

— В тебе зайняті всі вази?

У вазах і досі стирчать троянди, призначені Поллі.

— Повикидай їх геть! Не хочу їх більше бачити!

Та Елен не викидає квіти, вона так вдало розподіляє їх, що вивільняється одна ваза.

Тим часом Франк нахиляється, розгортає папір, дістає скриньку і кладе мені на коліна.

— Для підтримки здоров'ячка! — каже