Читати книгу - "Заборонена кімната"

Перед моїми очима танцює ліхтарик, та винний у цьому вже грог. А в голові, незважаючи на льодяний компрес, гуде, мов у вулику.

— Насамперед піду спати, — кажу меланхолійно. — Завтра ж… Здається, я злопам'ятний. Навіть дуже злопам'ятний.

— Ти божевільний! — волає Франк. — Кинь це до біса! Однаково нічого не зробиш. Особливо твоїми методами.

— Хіба, — мимрю я, — всі люди розсудливі?

Франк хитає головою і забирає в мене склянку з грогом.

Наступного ранку, заліплений пластиром, із хворою головою, прощаюся з Франком. Ноги в мене ще тремтять, у грудях коле при кожному подиху. Костюм врятувати не вдалося жодним з наявних хімічних засобів; доведеться змінити його вдома.

За якихось десять хвилин я сумно стою біля «Кристофера». Вони зігнали свою злість і на ньому: потрощили фари та шибки, порізали покришки, кузов побили камінням. Просто тобі готовий кандидат на автомобільне кладовище. Прощаюся з ним, погладивши розплющений радіатор, і плентаю до найближчої зупинки трамвая. На службу спізнююся аж на цілу годину.

Кріс торохкотить на машинці.

— Ну, — каже вона, і, здається, настрій в неї теж не кращий, — вже виспався? Шеф питав про тебе.

Понеділковий настрій. Непогано було б усю цю кляту контору висадити у повітря!

— Не дуже, — кажу, шпурляючи свої папки на стіл. — А коли буде кава?

Кріс друкує собі, ніби і не чула запитання. Хай їй грець!

Розгортаю верхню папку. Боммель проти Боммеля. Розподіл майна. «Відповідачка відмовляється віддати…» Гидота! Здається, при такому розподілі майно краще розігрувати в кості. Коли я був студентом, ми, молоді практиканти, спробували таке зробити. Що ж, то був, гадаю, єдиний випадок, коли сторони виявилися цілком задоволеними. На жаль, суддя пронюхав і вчинив добрячий галас.

Дзвінок.

— Тердонк, до шефа!

Обидва Фассбендери стоять біля письмового столу і розмовляють. Я зупиняюся у дверях — не хочу їм заважати: все ж таки я людина ввічлива.

— Ідіть-но сюди! — кидає через плече молодий. Старий дивиться на мене совиними очима, роздивляється мої пластирі. Потім гмукає і сідає у крісло, а син вмощується на краєчку столу. Мені раптом стає гірше, ніж було до цього.

— Скажіть, будь ласка, — починає молодий дружнім тоном, і вже це одне, коли б і не було тих зловісних приготувань, насторожує. — Що ви там наплели своєму дядькові, чому виставили нас справжніми розбійниками?

— Про що це ви? — Вдаю, ніби зовсім не розумію, про що йдеться, хоч, звичайно, збагнув відразу ж. Увага, червоне світло! Треба пильнувати!

— Гадаю, ви чудово розумієте, — каже син. — А от я вас не зовсім. Сподіваюсь, ви допоможете мені. Хіба я коли-небудь доручав вам вести справу Удена?

Мені не до смаку його кисло-солодкий тон. Не подобається й те, що мені вичитуватимуть навстоячки.

— Дозвольте? — кажу роздратовано, підтягую крісло та вмощуюся в ньому. Молодий кривить рота, старий дивиться крижаним поглядом, жоден м'яз не ворухнеться на скам'янілому обличчі. Не знаю чому, але це мені подобається.

— Отже? — наполягає Фассбендер-молодший.

— Минулого тижня ви доручили мені потурбуватися про панну Уден. Точніше, з'ясувати деякі дрібниці, що стали б у пригоді для вашого досьє. Так принаймні ви висловилися самі.

Старий бухикає, знімає окуляри, дихає на них, протирає і роздивляється на світло. Тим часом син підводиться, обходить стіл і сідає на своє місце.

— Проте позавчора я скасував свій наказ, — каже він. — І ми з вами про все домовилися. Так?

— Так. Але ж…

— Що саме?

Мені почулося клацання, відразу ж згадую про магнітофон у письмовому столі. Чи увімкнув він його? Відчуваю жар у потилиці. Чорт забирай, що за допит?

— Боявся, — обережно відказую, — що ви лишилися невдоволені мною. І мали рацію. Здається, мої відвідини контори фірми «Хуке і Шпетверт» спричинилися до дальших подій.

— Яких саме?

— Ну, викрадення Удена.

Син мекнув: це має означати сміх. Батечко все ще спокійно протирає скельця.

— Але, — раптом каже він, — ви розповіли своєму дядькові речі, що не відповідають дійсності. — Він промовляє тихо, але чітко, і в його голосі бринить та сама необхідна доза гіркоти, що надає розмові характер повної довіри.

— Бачите, ви виставили мого сина і мене перед паном Тердонком у дещо дивному світлі. Та цього можна не брати до уваги. — Вія робить штучну паузу і додає дещицю жалю. — Ви скривдили дядька, що дуже засмутило його. Гаразд, і про це ви домовитесь поміж собою. — Він знову надягає окуляри, дивиться на мене, і його голос стає крижаним. — Однак я не можу вибачити вам те, що ви хотіли спонукати вашого дядька заподіяти шкоду інтересам моїх клієнтів. Пан Тердонк був дуже вдячний мені за те, що я своєчасно поділився з ним своїми побоюваннями.

Старий підводиться.

— Ви мене розчарували, візьміть це до уваги. Вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб повернути мою довіру.

І дріботить до дверей, махнувши рукою:

— Будь ласка, вибач мені, Вольфганге!

Чудово виконано! Він вправно впорався із завданням: все сформульовано логічно, чітко, стисло. Якби він так виступив у суді, то поклав би до кишені не одну тисячу марок. Лишається зачекати, скільки це коштуватиме мені. Син тим часом витяг зі столу пляшку портвейну і два келихи. Наливає, один підсовує мені.

— Мій батько, — каже, — дуже розсердився на вас. Він і приїхав сюди виключно заради вашої особи.

Спершу роздивляюся