Читати книгу - "Заборонена кімната"

Похмуро розглядаю скриньку. Якщо вірити написам, то вона містить такі запаси марлі, пластирів та цілющої мазі, що їх би вистачило першій-ліпшій лікарні на цілий місяць.

— Франку, — кажу погрозливо, не знаючи, чи лаятися, чи реготати, — знущаєшся з інваліда?

— Нізащо не ризикнув би, пане адвокат. Зазирніть лишень, що там.

Відкидаю кришку — мені аж заціпило: у скриньці, дбайливо запаковані, лежать вісім пляшок мартіні.

— Трохи медикаментів, — бурмоче Франк, вдаючи байдужого.

— Дітки, — кажу розчулено, — ви збожеволіли. Вісім пляшок, квіти…

— Не думай, що все від нас, — глузує Франк. — Від мене особисто ти дістанеш не більше, як півпляшки.

— А решта від кого.

— Від Елен, Буллі, Карла, Фелікса…

— Це п'ять. А ще три?

Елен і Франк перезираються, трохи ніяковіють.

— Від Поллі… — зрештою каже Франк; вираз його пики цілком серйозний. Елен ствердно киває, але брехня надто відверта. Від Поллі мені більше нічого чекати. З учорашнього вечора їжачка не існує.

Я витягую п'ять пляшок і зачиняю скриньку.

— Решту можеш забрати собі, — кажу Франку. — Роби з ними все, що заманеться.

Франк спантеличений.

— Лексе, ти…

— Щось сталося між тобою і Поллі? — цікавиться Елен. Ні, вона теж не здатна брехати, її виказує голос.

— Анічогісінько. Крім того, що я стомився і хочу спати.

Натяк прозорий. Мені шкода, бо ж обидва вони, особливо вона, не заслужили такого, але мені все остогидло. Нічого не хочу більше слухати, ані бачити. Хочу залишитися на самоті із своїми ранами, плекати їх, насолоджуватися ними.

— Шкода, — каже Франк, — тим більше, що в Елен є для тебе цікава пропозиція.

Дивлюся на нього з недовірою.

— Що саме?

— Невеличка прогулянка.

Заперечливо махаю рукою.

— Досить з мене отих прогулянок! І хіба тобі не треба до «Едему»?

— Цього тижня я на ранковій зміні, — відповідає Елен.

— От і чудово, — кажу, — є Франкові компанія. Я ж справді дуже втомився.

Вони знову перезираються. Франк знизує плечима. Та Елен не складає зброї.

— Ти мусиш познайомитися з паном Хойслером. Я вже зателефонувала йому. Чекає на нас за півгодини.

— Хто ж він такий?

— Пан Хойслер — архітектор. Один з тих трьох, що минулої суботи були запрошені до директора міської слідчої в'язниці.

Дивлюся на неї спантеличено. Хоч і не без цікавості. Та знову згадую Поллі.

— Ні, — бурмочу, — не хочу більше цим займатися. Все це безглуздя.

Ставлю скриньку на підлогу і приношу своїх мавпочок.

— Ось… Вони здобули спокій. Те саме, чого я зараз бажаю.

— Після того, що вони вчинили з тобою нинішньої ночі, — мовить Франк, — тебе неважко зрозуміти. Але…

— Стусани ще не головне… Справа не в них.

— А в чому ж?

— Та нічого.

Елен бере мені з рук статуетку і зневажливо роздивляється її.

— Ти нічого не помічаєш?

— Ні. Що тут такого?

— Це ж — мавпи… — Вона очікувально дивиться на мене.

Немов відро крижаної води вихлюпнули на мене. З-під софи видобуваю свою склянку. Коньяк став теплим, тепер він взагалі не має ніякого смаку. Вірніше, пахне милом. З огидою відштовхую склянку. Франк скупо всміхається.

— Досі я гадав, що тебе цікавить сама справа.

— Авжеж.

— Та для тебе головне самозамилування, чи не так? Коли ж у тебе немає змоги повихвалятися, покидатися гучними словами, видати себе за чарівного хлопця, ти відразу. залазиш у шпарку.

—. Не верзи дурниць. Коли Елен якось послала тебе під три чорти, ти теж скис.

— Лише на добу. Потім зрозумів, що був неправий.

Елен ставить статуетку на стіл. Я зітхаю.

— Їдьмо, — кажу. Та зовсім не через те, що змінив свою думку. Це лише відстрочка. Треба виграти час, щоб розібратися у самому собі. Але я вже відчував з острахом, що мені доведеться-таки зважитися.

— О, ні! — Пан архітектор Хойслер благально і лякливо здіймає свої маленькі білі ручки. — Мій друг не телефонував до в'язниці. Це правда, можете мені вірити. Я вже неодноразово казав це панам з поліції і ладен повторити навіть під присягою.

Дивиться на нас суворо, трохи докірливо, губи тремтять. Я критично розглядаю його. Літній чоловік, сивий, привітний, витончений та ламкий, ніби порцеляновий. Помешкання в нього чистеньке, доглянуте, схоже на ляльковий будиночок, однак по всьому видно, що з грошенятами в нього скрутненько. Мабуть, давно вже безробітний. На стінах під склом розвішані виключно давні, вже пожовклі проекти та ескізи.

Хойслер перехоплює мій допитливий погляд і, мабуть, здогадується про мої думки.

— Не можу крокувати в ногу з часом, — покірливо всміхається він. — Я прихильник фундаментального, а сьогодні воно не в пошані. Треба було б перебудуватися, та для цього я надто старий. Тому живу тим, що маю.

Пропонує нам чай, ставить на стіл печиво, додає до цього півплитки шоколаду, акуратно поділеної на маленькі часточки. Я байдуже беру щось із запропонованого, Елен, замислившись, помішує чай.

— Ви певні, — питає вона, — що директор не залишав кімнати? Скажімо, хвилин