Читати книгу - "Кілька років зими"

крок за кроком долали, змарнілу від зимового суму і спраглу за теплом і весняним оживанням, порожнечу. Григір ніс на собі намет, Гелій та Іван — інші речі, Софія вела за собою дітей. Раз на кілька годин вони робили привал. Під час одного з них Іван підійшов до Софії, і, схвильовано потерши посивілу щетину на обличчі, запитав:

— Ви така мужня жінка, що іноді мені перед вами навіть соромно за свою слабкість. Ви вперто і стійко долаєте цей важкий шлях разом із дітьми лише заради мого рукопису… Тому я мушу сказати, що захоплююся вами. Якби всі чоловіки були такими сильними, як ви…

— Насправді я йду не лише заради вашого рукопису, хоча і це також. Багато в чому Рем мав рацію — якщо не ми, то хто стане на заваді цьому нелюдському режимові? Можливо, саме завдяки нам ситуація зміниться, і люди знову отримають щастя насолоджуватися казками, знову повірять у добро. Хіба це не та місія, заради якої варто жити, а якщо буде потрібно, то і померти? Страх і сумніви — наші найголовніші вороги. Якщо вже ми поставили собі таку благородну мету, не можна сумніватися, не можна боятися. Треба йти і робити це. А правильно ми робимо, чи ні, потім розсудять люди.

— Ви говорите так упевнено, ніби й справді вірите, що від нас залежить доля світу.

— Хай і не доля всього світу, хай навіть доля лише однієї конкретної людини. Цих дітей, наприклад. Адже коли казки повернуться в наше життя, вони знову зможуть насолоджуватися природою, вітром, сонцем, снігом, знову відчують радість, позбавляться самотності й горя, знову повірять, що на світі є справедливість і правда. Казки — це наш скарб. А ви — ті, хто їх створює, — провідники добра на землі. І вас треба берегти задля здійснення вашої мети — дарувати людям надію на добро. У моїх силах допомогти вам у цьому, то чому ж мені не віддатися цій меті цілком? Можливо, якраз у цьому і полягає сенс мого життя. Принаймні я була б щасливою, якби це дійсно було так. Зрештою, жінка має наповнювати світ любов’ю і світлом. Це важка робота. А особливо важливою і необхідною вона стає тоді, коли чоловіки втратили у це віру. Наше жіноче плече може бути не лише тендітним і ніжним, іноді воно має перетворюватися на найнадійнішу в світі опору. Тоді й перемога над злом буде легшою і швидшою — коли ми станемо одним цілим.

— Виявляється, я зовсім не знаю вас. Іноді мене це бентежить. Я ніколи раніше не зустрічав такої жінки, як ви...

— Ви просто не звертали уваги. Всі жінки здатні на таке, але іноді чоловіки відмовляються це бачити і сприймати. Якщо жінка по-справжньому любить, вона здатна і не на таке. Вона може тоді позмагатися з цілим світом.

— Любить? Мені здається іноді, що я і не знав раніше, як це…

— А тепер? — спитала Софія і одразу вмовкла, відвернувшись у бік, де холодний до щемливої самотності пустельний вітер крутив у різні боки мертвий піщаний пил.

— Тепер… Не знаю… Якби я знав, що таке справжня любов! І чи існує вона взагалі? Напевно, я все забув. Або ніколи не відчував нічого подібного, не знаю… А ви? Ви знаєте, що це таке?

— Гадаю, що так… Справжня любов упізнається лише тоді, коли ви маєте з чим порівнювати, коли спокійно і виважено оцінюєте минуле і теперішнє, та, водночас, з надією дивитеся у майбутнє. У моєму житті вистачало всього — і горя, і радості, і сумнівів, і безумних вчинків. І любов теж була. Різна: божевільна, пристрасна, раптова, вимучена, хвороблива, блискавична, втомлива і обтяжлива, життєдайна. Але тепер я маю з чим порівнювати, тобто, мої спроби любити не минулися даремно, вони стали досвідом. Тепер я знаю, що любов — це, перш за все, бажання жити. Творити, мріяти, допомагати іншим, радіти, робити корисні справи, і, зрештою, ніколи не вмирати. Любов робить сильними слабких, великими — малих, багатими — бідних, здоровими — хворих, живими — тих, хто намагається вмерти. Любов — це сила. Це жадоба до життя. Це дар.

— А мені завжди здавалося, що це, навпаки, людська слабкість. Закохана людина робиться незахищеною перед ударами життя, перед випробуваннями. Вона засліплена, глуха і німа до всього іншого. Любов робить з людини жертву, яку віддають на заклання. І рано чи пізно, ця жертва таки приноситься. Не кажучи вже про страждання, біль, розчарування, ревнощі, тривогу, розпач, які несе за собою нерозділена чи обманута любов. Це дорівнює навіть прокляттю. Вона позбавляє сил, і, зрештою, тієї самої жаги до життя, про яку ви говорили.

— А що ви відчуваєте саме зараз? — несподівано спитала Софія, поглянувши Іванові прямо в очі.

— Я? — знітився Іван. — Не знаю... Але я хочу і можу діяти, чого зі мною не траплялося вже кілька останніх років. Напевно, до мене повернулася сила. А може, це лише самообман. Та я не хочу втрачати цього відчуття! Воно щодня міцнішає і додає мені наснаги. Я не знаю, що буде в майбутньому, але зараз я впевнений, що живу!

— Благаю, збережіть це відчуття! Воно усім нам знадобиться. Ви маєте далі радувати людей і творити для них. А я намагатимуся допомогти вам у цьому, — вона взяла його за руку. — Я хочу розповісти вам одну історію. Можливо, вона надихне вас на те, аби жити і творити далі. І більше розкаже про любов, ніж мої особисті міркування.

— Я із задоволенням послухаю вас.

— Це дуже давня історія. Отже…

Самотній Маяк

Сніжинки опускалися з неба якось ліниво і неохоче, наче боячись торкнутися землі, яка ще остаточно не встигла впасти в довгу зимову сплячку після спекотного морського літа. З моря повівав прохолодний вітерець, що наповнював легені особливою солоною свіжістю,