Читати книгу - "Кілька років зими"

Софія пильно подивилася на нього, згуртувала навколо себе дітей і вийшла з намету. Мовчанку порушив помічник Рема Вітольд:

— Я гадаю, що тепер вже знаменитий Іван-Казкар просто не має права відступатися від своєї мети. Можливо, ви не знаєте, але в столиці ваше ім’я з надією вимовляють пошепки тисячі людей. І не лише в столиці. За ці дні ви стали іконою, ідолом, кумиром, прикладом для наслідування всім, хто любить казки. Ви перетворилися на живий доказ того, що можна вільно відстоювати своє право на казку, що можна боротися проти найжорстокішої системи. Ви стали дороговказом для інших письменників, для заляканих режимом простих людей, для дітей, для дорослих, для жінок і чоловіків, для тих, хто залюблений у казки і пригоди, хто хоче, аби їхнє життя знову набуло яскравих барв і кольорів. Не можна забирати у них останню надію! Повірте у свої сили. Ви зможете подолати це зло, тим більше, з нашою допомогою. Не позбавляйте віри тих, хто вже у вас повірив.

— А у мене хтось повірив? Навіщо мені все це, ви не скажете? — раптом вибухнув з кутка Григір Заливаха.

— О, не менш знаменитий силач, богатир і безстрашний воїн Григір! Про вас також вже складаються легенди і перекази. Ви — особливий улюбленець у дітей. Я особисто чув, як про вас розповідають нечувані речі, ніби ви здатні одним порухом вбити кілька десятків супротивників. А ще мені казали, що більшість хлопчиків під час своїх ігор у Івана-Казкаря, розподіляючи ролі, якраз бажає бути велетнем Григором. Вони майструють собі такі ж самі капелюхи, як у вас, і обирають за зброю короткі товсті палиці, імітуючи ваш залізний прут.

— Цікаво, а мене хтось імітує? — засміявся Гелій Гармидер.

— І тебе також. За легендами, поруч з Іваном-Казкарем б’ється зі злом відчайдушний чарівник, який вміє перетворюватися на людину-невидимку і осліплювати ворога одним лише порухом руки. А ще він може кидатися у супротивників чарівними блискавками та володіє особливою боротьбою, за допомогою якої може голими руками справитися із сотнями нападників. Це якраз про тебе.

— І є серед них красива добра фея з оранжевим волоссям, яка допомагає всім дітям, які потрапили у біду, — тихо мовив Рем і виглянув з намету.

Софія в оточенні мовчазних дітей стояла біля входу і дослухалася до їхньої розмови. Побачивши Рема, вона злегка здригнулася і щільніше притулила до себе дітей. Рем довго дивився на неї, а потім знову сказав Іванові:

— Отже, у нас є два варіанти. Обирайте.

— Я не хочу бути якимось прикриттям чи підставним зрадником. Якщо все, що ви тут казали, правда, я готовий йти до кінця, але відкрито, напряму. Я дістануся цього містечка і проникну до їхнього сховку, чого б це мені не коштувало. Я знайду свій рукопис і допоможу вам повалити цей режим. Я зроблю все, що від мене вимагається і залежить. Але я повинен спитати у моїх друзів, чи готові вони теж подолати цей шлях. Це буде справедливо.

Іван обернувся до Григора і пильно подивився йому в очі:

— Що скажеш, сусіде? Якщо хочеш, можеш повертатися додому або йти туди, де тобі буде безпечно. Ти не мусиш конче бути поруч зі мною, бо, судячи з усього, на мене чекає чимало різних небезпек і пригод.

— Ех, сусіде… Куди ж я тепер піду? Додому не можна — мене одразу схоплять таємні агенти. Та і коли я побачу оту стару потвору — свою жінку — я можу не стриматися і вбити її. А більше ніде мені місця немає в світі. Єдині люди, які мені дорогі й яких я… люблю — це ви. Я залишуся з тобою, і хай буде, що буде. Раз вже у мене граються діти, то їхній герой не повинен здаватися на півдорозі. Ми їм покажемо, як забирати в людей казку! Мій залізний прут завжди зі мною, і хай лише чиясь голова тільки спробує позмагатися з ним на міцність — я їй не заздрю!

Іван посміхнувся, поплескав друга по плечі і обернувся до Гелія.

— Нас доля звела не випадково. Але ні я, ні Рем не маємо права наказувати тобі йти далі. Мені добре і впевнено разом із тобою, але обрати ти мусиш сам.

— А що тут обирати! Я вже все давно для себе з’ясував. Є ті, котрі відібрали у людей останню надію на добро — казки. І якщо я в силі бодай якось завадити їм, то мушу зробити це. Інакше моє життя не матиме ніякого сенсу. Я з тобою, друже!

До намету ввійшла Софія. Постоявши кілька секунд мовчки, вона тихо промовила:

— Пам’ятаєте ту нашу розмову першої ночі, коли ми лише познайомилися? У кожної людини має бути якась мета, інакше ми перетворимося на бездушні машини. Моя мета — допомагати дітям. А дітям потрібні казки. Якщо хтось вирішив позбавити нас наших мрій, ми просто зобов’язані стати на перешкоді. Ми маємо боротися. Тому ми йдемо з вами.

— Я бачу, у вас склалася міцна команда. Це добре. Це має дати результат, — сказав Рем. — У такому випадку ми будемо діяти разом. Я дам вам всю інформацію стосовно того місця, куди ви прямуєте. Ми також будемо там у потрібний момент. І завдамо їм останнього удару. Або ми переможемо, або казка назавжди помре.

Рем потиснув усім руки і вийшов із намету.

Вони йшли через червоно-жовтаву пустелю, над якою розпросторилося брунатне небо з блідим оком посередині, яке не могло і не хотіло зігріти змерзлу землю, а лише зажурено споглядало на вісьмох подорожніх, які