Читати книгу - "Кілька років зими"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми сиділи за столиком відкритого кафе прямо на березі моря. Це був один із останніх, ще не закритих на зимову перерву, подібних закладів, де можна було із самого ранку спокійно сидіти й дивитися на темне бурхливе море, що терлося об пірс своєю багатогорбою спиною. У повітрі розносився духмяний запах щойно звареної кави, який приємно змішувався з ледь відчутними краплинками моря, що долітали сюди після кожного зіткнення великої біло-пінної хвилі з камінним поясом, який міцно підтримував опуклий живіт тутешньої Набережної. Ми мовчки дихали на повні груди цим незрівняним кавово-морським ароматом і вдивлялися в темно-синю глибінь, що плескалася за кілька метрів від наших ніг.
Мовчазний хазяїн таверни на наші знаки варив каву по-турецьки, підливав до неї коньяк і приносив нам, а ми потягували гарячий напій і пахкали люльками. Здавалося, море затягнуло нас до свого бездонного нутра, і нам уже ніколи не вирватися з цього солодкого полону.
Раптом до порожнього кафе, в якому окрім нас із Томасом та ще господаря, нікого більше не було, зайшов новий відвідувач. Нас одразу вивів із тривалого забуття незвичайний стукіт дерев’яного взуття прибульця, і ми одночасно повернулися в його бік. Це був старий моряк, вдягнутий у потерту морську куртку, шкіряні штани і ширококрисий капелюх. Моряк сів за дальній столик і замовив склянку рому. Він виклав на стіл вишитий бісером великий кисет, тонку китайську люльку і сірники. Ковзнувши байдужим поглядом по нам із Томасом, моряк також впав у солодку дрімоту споглядання за морем.
— Корабель «Сен-Марк» прибуває за годину. Ви просили попередити вас, — проказав тихим голосом хазяїн таверни до нас із Томасом. Ми кивнули у відповідь. На ці слова старий моряк несподівано прокинувся від своїх мрій і зацікавлено подивився в наш бік.
— Ви теж очікуєте на «Сен-Марк»? — спитав він хрипкуватим голосом і почав набивати свою китайську люльку. Ми знову ствердно кивнули у відповідь.
— Тобто, ви сподіваєтеся потрапити на Самотній Маяк? — знову спитав старий матрос.
— Так, ми збираємося туди сьогодні, — відповів Томас.
— Вибачте за цікавість, але навіщо вам здався той Маяк? Та ще о такій непривітній порі? Можете не відповідати, якщо не хочете, але повірте старому матросові, на Самотній Маяк краще не пливти взагалі, тим більше таким непідготовленим сеньйорам, як ви.
— А чому це ви вважаєте, що ми не підготовлені? Ми готувалися до цієї експедиції кілька місяців, і тепер не збираємося відступати від задуманого, — сказав Томас із викликом.
Старий моряк беззвучно розсміявся, скалячи чорні уламки зубів. Але раптом він спохмурнів і тихо запитав:
— А хіба у вас є провідник? Хто поведе вас на Маяк?
— У нас є карта. Тому провідник нам не потрібен, — відказав Томас, замовляючи ще одну чашку кави.
— Ви — дивні люди. Без провідника, який знав би кожен камінчик на тому клятому острові, жодна карта не допоможе вам вибратися звідти живими, — моряк одразу втратив до нас будь-який інтерес і знову впав у напівсонне споглядання моря.
Кілька великих сніжинок упали в мою чашку з кавою і розчинилися в ній, як і ті кілька останніх років мого життя, яких начебто й не було зовсім. Я думав про це весь ранок, весь минулий день, минулий тиждень і кілька минулих місяців. Із того самого дня, коли довідався, що тільки на Самотньому Маяку можна дізнатися, куди щезли мої прожиті роки, яких не пам’ятаю. Я замислився про майбутню подорож і не помітив, як старий моряк підсів до нашого столика.
— Я можу стати вашим провідником! Я, і тільки я один знаю цей клятий острів, як всі бородавки на своїй дупі. Вам варто довіритися мені, і я проведу вас туди, куди ви хочете. І я не візьму з вас ніякої плати, бо мені самому потрібно попасти на цей остів! — моряк, наче в лихоманці, трусив руку Томаса і благально заглядав йому в очі.
— Ну, я не знаю... У нас є карта.... Ми добре готувалися до цієї подорожі... — мляво відповідав Томас, намагаючись вирвати руку з міцних стискань моряка.
— До біса те, що ви готувалися! Ви загинете на цьому острові першої ж години! Ви не дотягнете там і до ночі. Та ви просто не знаєте, у що вплутуєтеся. Без мене вам не вижити там! — моряк допив одним великим ковтком склянку рому і грюкнув нею об стіл.
— Що ви можете запропонувати? — спитав я якомога спокійніше, дивлячись прямо в каламутні очі старого.
— Я проведу вас на Самотній Маяк, але ви заплатите за мене капітанові корабля. Далі я залишу вас, і піду туди, куди мені потрібно. А якщо ви залишитеся живими, я виведу вас потім з Маяка знову до корабля. До речі, чи знаєте ви, що «Сен-Марк» ходить на цей острів лише раз на місяць?
— Так, нам це відомо... Але ми не впевнені, що ваша допомога нам дійсно знадобиться. І до того ж ми розраховували всі наші витрати лише на двох.
— Та годі вам! Нікому не вижити на острові без моєї допомоги! Я — єдиний, хто був там і повернувся звідти живим.... Бо я колись працював на Самотньому Маяку ще до того, як він ожив! — старий матрос стукнув кулаком об стіл, і моя чашка з кавою перекинулася. Гуща з неї розтеклася невеликою чорною калюжкою і забруднила рукав моєї куртки.
— Добре. Ми візьмемо вас із собою, ми заплатимо за вас капітанові корабля, але ви повинні пообіцяти, що не заважатимете нам робити свою справу, — я підвівся зі свого стільця і подивився в той бік, де до берега причалив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.