Читати книгу - "На коні й під конем"

— Гаразд, — здається мама. Їй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрій ні собі, ні нам. — Проведеш нас і одразу ж додому… Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобі привезу гостинця…

Сергійко мовчки киває головою. Я відстаю трохи од мами і йду поруч з братом.

— Що то в тебе?

Брат засунув дощечку глибше в штани.

— Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже він. Бо наша мама — принциповий ворог будь–якої зброї. Особливо коли вона потрапляє до наших рук.

— А де ж трубка?

— Ванько сказав, що дістане. Отаку–о… Жменя сірки влазитиме!

Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, і мене проймає образа на Ванька, що не мені, а Сергійкові пообіцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!..

— Сірників тільки мало, — журиться брат.

— Сірників? Та я тобі привезу скільки хочеш! У мене тепер будуть гроші.

— Де ж ти їх візьмеш?

— А на харчі, що мама даватиме. По карбованцю в день… І тоді ще на поїзд. Проїхав раз зайцем — от тобі й сорок сім копійок у кишені!

— Що ж ти там їстимеш? — цікавиться брат. — Цукерки? Він навіть уявити не може, щоб за звичайнісінький харч — борщ чи кашу — платити гроші.

— Я б купував тільки цукерки, — замріяно каже він. — Горошок і халву…

Халва була для нас найбільшими ласощами. Раз у два чи три місяці мама привозила із райцентру величезну білу хлібину і кілограм халви. Халву ділила на три частини: одну маленьку і дві більші, бо мамі чомусь вона не дуже подобалась, хлібину ж нарізала великими щедрими шматками. І ми заходжувались бенкетувати: кусали, скільки могли, запашний м'який хліб і потрошку халви…

Врешті дійшли до полустанка.

— Тепер уже можеш вертатись, — каже братові мама. Але він того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги і не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селі. Блискучі безконечні рейки — аж гарячі од сонця. По них добре ходити, розставивши для рівноваги руки. Задовго до того, як покажеться поїзд, вони починають ледь чутно гудіти. Ми не раз, бувало, лягали на колії і намагались відгадати, який поїзд іде: пасажирський чи товарний. І були серед нас мастаки, які ніколи не помилялись.

Я дивлюся на брата, що балансує на рейці, і моє серце поволі пронизує смуток. Мені чомусь здається, що ми поїдемо не за тридцять кілометрів, а за тридев'ять земель. Що й оцей полустанок зі скромною дерев'яною будкою, яку помічають лише робочі поїзди, а пасажирські гордовито минають, і дорога до села, і саме село, і річка, і луг — все назавжди піде з мого життя. Мені стає тривожно й незатишно, хоч я й не зізнався б у цьому нізащо.

«Швидше б поїзд», — приречено думаю я, і, наче накликаний, праворуч, там, де колія, зливаючись у нитку, губиться в лісі, з'являється поїзд. Спершу видно клубок диму, він піднімається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, і колеса, і невеличкі, мов іграшкові, вагони. Все те мчить прямо на нас і з пахкотінням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч.

Ми біжимо до найближчих дверей, бо поїзд стоїть усього хвилину, видираємось на високі східці і ледь встигаємо залізти в тамбур, як паровоз свистить, різко смикає вагони й мчить далі.

Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергійка. Він стоїть біля колії і махає нам рукою. Чим далі ми від'їжджаємо, тим меншає, дрібнішає Сергійкова постать, і мені стає жаль брата.

— Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавці, — чому ми не взяли Сергійка?

Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що відповісти. Тоді я підсуваюсь до вузького вагонного вікна і притуляюсь лобом до шибки.

Середня школа, в якій я мав навчатися, стояла посеред залізничного висілка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всі як один були схожі на пенали для ручок та олівців. Я йшов і дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, відрізняють їх один від одного. Всі під плескатими дахами, пофарбованими в червоний колір, всі огороджені ріденькими штахетиками, в кожному дворі — невеличкі деревця, що ледь хиріли на неродючому піщаному грунті.

Пісок був усюди: в дворах, на вулицях, у моїх черевиках. Іти по ньому було важко.

Добралися нарешті до школи. Вона теж стоїть на запісоченому подвір'ї, хоч дерев тут густіше і штахетний паркан набагато новіший. Саме ж приміщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вікнами, що для стін майже не лишається місця. Я дивлюсь на величезні шибки і дивуюся, як вони досі вціліли. Хіба учні цієї школи не мають рогаток?

— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. І одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.

Мама хвилюється. Витирає хустинкою долоні, пригладжує волосся. Мовби їй, а не мені вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєї особи:

— Застібни верхній гудзик… Вічно він у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати… А вуха! Вчора ж мила… Хіба можна йти до директора з отакими вушищами?

Мені здається, що директор мав би дивитися в мій атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама іншої думки і ретельно тре мої вуха хустинкою.

— Гляди ж мені: сидітимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — І руки тримай на колінах. І не крути головою, а дивись на директора.

Я мовчки киваю.

Кабінет у директора такий же величезний, як і вся школа. Ми з мамою вклякли біля дверей, не сміючи ступити на килимову доріжку.

Директор сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. Я не можу відвести од неї зачудованого погляду. Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директорової голови, я опустився на стілець і завмер, стуливши ноги й поклавши на коліна руки, як учила мама…

Виходимо з школи веселі й щасливі. Мама аж сяє — горда за мене, що став