Читати книгу - "Тунель"

— То скільки всього загинуло?

— За контрольними жетонами — близько двох тисяч дев'ятисот.

Тривала, важка пауза.

Посинілі губи в Аллана здригалися, ніби він боровся з нестримним риданням. Він ще нижче похилив голову і жадібно ковтнув кави.

— Аллан! — схлипнув Гарріман.

Та Аллан звів на нього здивований, холодний погляд.

— Go on!

Робінсон повідомив також, що, за словами Сміта зі станції на триста п'ятдесят другому кілометрі, десь глибше в тунелі, працює повітряний насос, однак телефонний зв'язок перерваний.

Аллан підвів голову. «Хоббі?» — промайнуло в нього.

Але висловити цю надію вголос він не зважився.

Потім Аллан заговорив про події на поверхні. Гарріман зіграв тут не блискучу роль. Він сидів стомлений, без будь-якого виразу в запухлих очах і підпирав рукою голову, що боліла.

Коли мова зайшла про безчинства й заподіяну шкоду, Аллан рвучно обернувся до Гаррімана.

— А де ж були ви, Гарріман? — різко, зі зневагою в голосі запитав він.

Гарріман здригнувся й підвів важкі повіки.

— Повірте мені, Аллан,— схвильовано вигукнув він,— я робив усе що міг. Я пробував усяк. Не міг же я стріляти!

— І це кажете ви! — крикнув Аллан, і в голосі його пролунала погроза.— Ви повинні були кинутися назустріч тому оскаженілому натовпу, навіть якби вам зробили в голові кілька дірок! Ви ж бо маєте кулаки — чи ні? Можна було б і вистрілити — атож, чорт забирай, чом би й ні?! Поруч стояли ваші інженери, треба було тільки дати наказ!

Гарріман густо почервонів. Його товста шия здулася. Погрозливий тон Аллана зачепив його за живе.

— Що ви таке кажете, Аллан! — роздратовано вигукнув він.— Ви того натовпу не бачили, вас тут не було!

— Так, мене тут, на жаль, не було! Я думав, що можу на вас покластися. Я помилився! Ви старієте, Гарріман! Старієте! Ви мені більш не потрібні! Забирайтеся під три чорти!

Гарріман випроставсь і поклав на стіл свої червоні кулаки.

— Так, забирайтеся під три чорти! — знову грубо закричав Аллан.

Гарріман побілів як стіна і сторопіло втупився Алланові в очі. В тих очах зблискувала зневага, безжалісність, жорстокість.

— Сер! — прохрипів Гарріман і підвівся, до глибини душі скривджений.

Аллан також підхопився і вдарив щиколотками пальців по столу, аж він затріщав.

— Не вимагайте тепер від мене ґречності, Гарріман! — голосно закричав він.— Ідіть! — І вказав рукою на двері.

Гарріман похитнувся й пішов. Його обличчя від сорому посіріло. В голові ще промайнула думка сказати Алланові, що в нього помер син і йому весь ранок довелось боротися з подвійною дозою снодійного. Але Гарріман не промовив жодного слова. Він вийшов.

Старим, зламаним чоловіком спускався він сходами. Без капелюха. Очі опущені додолу.

— Гарріман полетів! — глузували довкола.— «Бик» полетів!

Та Гарріман нічого не чув. Він тихо плакав.

Коли Гарріман вийшов з кімнати, Аллан напався ще на п'ятьох інженерів, які покидали свої пости й виїхали з рештою втікачів. Він тут-таки їх позвільняв.

Цього дня повіяло збіса холодним вітром, і інженери не заперечили жодним словом.

Потім Аллан зажадав, щоб його з'єднали по телефону з Робінсоном. Один із службовців подзвонив на станції і наказав зупинити поїзд Робінсона. Тим часом Аллан вивчав план зруйнованих штолень. Стояла така тиша, що чути було, як крізь розбиті шибки до кімнати капали дощові краплі.

Через десять хвилин Робінсон узяв трубку. Аллан розмовляв із ним довго. Про Хоббі нічого не чути! Як він, Робінсон, гадає — чи залишилися в заповнених димом штольнях іще живі люди? Отже, таке можливо...

Аллан діяв рішуче. Через кілька хвилин поїзд із трьох вагонів з інженерами та лікарями помчав по трасі вниз і зник у тунелі.

Аллан сам стояв за машиніста, і поїзд летів порожнім лунким тунелем так шалено, що навіть звиклі до великих швидкостей супутники Аллана занепокоїлися. Не минуло й години, як вони зустріли Робінсона. Його поїзд був переповнений. При світлі ліхтарів люди, що заприсяглися помститись Алланові, впізнали його і почали голосно, невдоволено ремствувати.

Аллан поїхав далі. На першій стрілці він звернув на колію, якою їхав Робінсон,— Аллан був певен, що вона вільна,— і збив шалену швидкість аж тоді, коли в'їхали в суцільний дим.

Навіть тут, на заповнених димом станціях, працювали інженери. Вони позачиняли розсувні залізні брами, повз які, немов гори хмар, валував дим. А проте й на станціях його було багато, і якби насоси не нагнітали безперервно свіже повітря й люди не мали достатньо кисневих апаратів, ніхто тут довго не витримав би. Для цих інженерів, як і для самого Аллана, тунель був справою, задля якої вони не шкодували ні здоров'я, ні життя.

На триста п'ятдесят другому кілометрі вони зустріли на станції Сміта — разом з двома техніками він порався тут біля машин. Сміт підтвердив, що далі в тунелі, судячи з усього, працює повітряний насос, і Аллан знов подумав про Хоббі. Хоч би доля зглянулася бодай над його товаришем!

Аллан одразу рушив у штольню далі. Але тепер поїзд посувався дуже повільно — на їхньому шляху раз у раз траплялися кам'яні брили. Дим стояв такий густий, що промінь прожектора відскакував від нього, як від стіни. Через півгодини поїзд зупинився — колія була завалена трупами. Аллан зійшов у димозахисній масці на землю і ступив у клуби диму. Мить — і сліпучий промінь від його ліхтаря зник.

Довкола Аллана стояла мертва тиша. Жодного звуку, тільки ледве чутно постукував клапан кисневого апарату. Аллан застогнав — адже тут його не чув ніхто. В грудях була суцільна пекуча рана. Стогнучи, скрегочучи зубами, мов підбитий звір, Аллан усе йшов, ішов, і часом йому хотілося впасти під страшним тягарем свого невимовного болю.

Що кілька кроків Аллан натрапляв на людські тіла. Та, освітивши їх, він щоразу переконувався, що то трупи: на нього дивилися жахливо спотворені обличчя.

Хоббі серед них не було.

Раптом Аллан почув важке хекання і підвів ліхтар. Ту ж мить хтось торкнувся його руки, і хрипкий голос прошепотів:

— Sauvé! [72]

І людина впала просто перед ним на землю. Це був молодий хлопець, що мав на собі тільки штани. Аллан узяв його на руки й поніс до поїзда. Він пригадав, як колись давно хтось ніс його за таких самих обставин темною штольнею.

Лікарі швидко привели хлопця до пам'яті. Звали його Шарль Ренар, він був канадець. Шарль розповів, що