Читати книгу - "Тунель"

Хлопець кивнув головою.

— Є,— мовив він,— іноді я чув їхній сміх.

— Сміх?

Усі з жахом перезирнулися.

— Так, сміх. Я добре чув.

Аллан зажадав по телефону ще поїздів і людей. І відразу наказав рушати далі. Пронизливо калатав дзвін. Це була нелюдська робота, дим раз у раз примушував їх відступати. До полудня їм пощастило просунутися майже до триста вісімдесятого кілометра, і тут вони раптом почули вдалині різкий сміх. Нічого моторошнішого, ніж цей сміх у безмовній, заповненій димом штольні, ніхто з них зроду не чув. Вони повклякали й затамували дух. Потім поспішили далі. Той дикий, божевільний сміх ставав дедалі виразнішим. Такий сміх іноді чули водолази, коли підпливали до підводного човна, що зазнав аварії і в ньому задихалася команда.

Нарешті вони дісталися до невеличкої станції і проникли всередину. Перед їхніми очима в диму постали двоє, троє, четверо чоловік, що качалися на підлозі, танцювали, моторошно вихляючи тілами, і весь час різко, мов у гарячці, реготали. З вентиляційного отвору зі свистом вихоплювалося повітря, і завдяки йому бідолахи залишилися живі. Тут-таки, поруч, лежали кисневі апарати — незаймані.

Та коли нещасні раптом побачили світло й людей у масках, вони закричали від жаху й подалися назад. Забившись у куток, де лежав випростаний покійник, вони всі почали молитися й повискувати зі страху. Це були італійці.

— З вас хто-небудь розмовляє по-італійському? — звернувся Аллан до своїх супутників.— Поскидайте маски.

Вийшов один із лікарів і, задихаючись від кашлю, заговорив до божевільних.

— Що вони кажуть?

Охоплений жахом лікар ледве розмовляв.

— Якщо я правильно їх зрозумів, вони думають, що потрапили в пекло! — через силу промовив він.

— То скажіть їм від імені бога, що ми прийшли забрати їх до раю! — вигукнув Аллан.

Лікар усе говорив, говорив, і нарешті італійці зрозуміли його.

Вони плакали, падали навколішки, молились і благально простягали руки. Та коли до них спробували підійти, вони знову знавісніли. Довелося вгамовувати і зв'язувати кожного окремо. Один із тих бідолах помер по дорозі з тунелю, двох відвезли до божевільні, а четвертий скоро відчув себе краще й видужав.

З цієї поїздки Аллан повернувся на станцію Сміта напівнепритомний. Невже цьому страхіттю не буде кінця-краю? Він сидів, часто дихаючи, геть виснажений. Аллан не спав тридцять шість годин.

Та лікарі марно вмовляли його виїхати з тунелю.

8

Дим повз усе далі. Повільно, крок за кроком, немов жива істота, що, перше ніж ступити, спочатку намацує шлях. Стелячись по землі, він проникав до квершлагів, на станції, прослизав під стелею і заповнював усі приміщення. Але рудникові вентилятори відсмоктували його, а насоси нагнітали мільйони кубічних метрів свіжого повітря. І дим, хоч і дуже непомітно, кінець кінцем почав рідшати.

Аллан прокинувся і глянув у молочно-білий туман. Запалені очі боліли. Аллан не відразу збагнув, де він. Просто перед собою побачив довгу низьку машину з блискучої сталі та міді; механізм її нечутно працював. До половини заглиблене в землю махове колесо ніби не оберталось, та коли Аллан придивився пильніше, то помітив світлі смужки, що ковзали вгору-вниз. Колесо робило дев'ятсот обертів на хвилину і було так відрегульоване, що здавалося нерухомим. Тепер Аллан усе зрозумів. Він був усе ще на станції Сміта. В тумані мріла чиясь постать.

— Це ви, Сміт?

Постать ступила ближче, і Аллан упізнав Робінсона.

— Я замінив Сміта, Аллан,— сказав Робінсон, високий, худий американець.

— Я довго спав?

— Ні, з годину.

— А де решта людей?

Робінсон пояснив, що всі поїхали розчищати колію. Дим, мовляв, розвіюється, і дихати стає легше. На дев'ятнадцятій станції (триста вісімдесятий кілометр) залишилися живі ще сім чоловік.

— Сім чоловік?! Невже в тій проклятій штольні ще залишилися живі люди?!

Робінсон розповів, що на дев'ятнадцятій станції машини обслуговує якийсь інженер на ім'я Штром. Він урятував іще шістьох чоловік, і всі почувають себе добре. Інженери до них іще не дісталися, але телефон уже працює, і зі станцією розмовляли.

— Хоббі серед них немає?

— Немає.

Аллан опустив очі. Помовчавши, спитав:

— Хто такий той Штром?

Робінсон знизав плечима.

— Оце і є загадка. Ніхто такого не знає. Він не з тунелю.

Тоді Аллан пригадав, що Штром — електротехнік на одній з електростанцій Бермудських островів. Він, з'ясувалося потім, приїхав тільки оглянути тунель. Коли сталася катастрофа, Штром саме був на ділянці Бермана, за кілометрів три від дев'ятнадцятої станції. Він побував там за годину до вибуху й, оскільки станційна бригада не викликала в нього великої довіри, відразу повернувся назад. Штром був єдиний, хто вирушив у глибину тунелю, замість тікати з нього.

Аллан зустрів його через кілька годин. Штром пропрацював дві доби, але ніхто, поглянувши на нього, не сказав би, що він стомлений. Алланові особливо впало в очі те, як усе ще ретельно він зачесаний. Штром був невисокий, груди не широкі, йому не виповнилося ще й тридцяти років. Росіянин німецького походження з прибалтійських областей. Обличчя нерухливе, худорляве, очі невеликі й темні, гостра чорна борідка.

— Я хотів би, щоб ми стали друзями, Штром! — сказав Аллан, потискуючи руку молодикові, мужність якого вразила його.

Та на обличчі Штрома не здригнулася жодна рисочка, він тільки ледь помітно, чемно вклонився.

Штром пустив на станцію шістьох сповнених відчаю втікачів. Щілини у дверях, що виходили в штольню, він позатикав змоченим у мастилі клоччям, отож повітря там було досить стерпне. А в штольні, де горіло, Штром безперервно нагнітав повітря та воду. І все ж він протримався б на станції не більше трьох годин, а тоді неминуче задихнувся б, і Штром про це добре знав.

Від цієї висуненої наперед станції далі вони мусили йти пішки. Через вагони, що посходили з колій і поперекидалися, через купи каміння, шпали й поламані стовпи вони крок за кроком пробиралися вперед, усе глибше в дим. Тут трупи лежали цілими горами! Згодом шлях виявився вільний, і вони пішли швидше.

Раптом Аллан зупинився.

— Послухайте! — сказав він.— Чуєте — голос?!

Усі поставали й прислухались. Але ніхто нічого не почув.

— Я добре чую голос! — наполягав Аллан.— Прислухайтесь, я погукаю.

І справді, у відповідь на Алланів поклик відгукнувся тихий голос — так ніби вночі десь далеко-далеко пролунав чийсь крик.

— У штольні хтось є! — схвильовано промовив Аллан.