Читати книгу - "Тунель"

В голові безладно зринали думки, ніжні слова й прокляття, але він ні на чому не міг зосередитись.

Раптом у двері хтось несміливо постукав:

— Містере Аллан!

— Що?

— Містере Аллан... Едіт...

Він підвівся й перевірив, чи надійно стоїть у свічнику свічка й чи вона не впаде. Потім підійшов до дверей і звідти ще раз подивився на Мод. В уяві він бачив, як кидається до коханої дружини, як обіймає її, ридає, кричить, молиться, просить прощення за кожну мить, коли вона не відчувала себе з ним щасливою... А сам тільки стояв у дверях і дивився на неї.

Потім він вийшов.

Простуючи до кімнати, де помирала його донечка, він прикликав на допомогу з глибини душі останні сили. Він готував себе, викликаючи в пам'яті найжахливіші картини свого життя, думаючи про всіх отих нещасних, пошматованих динамітом і побитих уламками каміння, пригадуючи робітника, що його захопило махове колесо, кинуло на стіну й розтрощило... І переступаючи поріг, він сказав собі: «Пригадай, як ти колись наштовхнувся під обваленим пластом на потертий чобіт Паттерсона...»

Він увійшов якраз вчасно, щоб почути останній подих свого коханого ангелятка. Лікарі, доглядальниці, прислуга стояли довкола, дівчата плакали, і навіть у лікарів на очах виступили сльози.

Та Аллан мовчав, і очі в нього були сухі. «Думай, заради самого чорта, про потертий Паттерсонів чобіт! Думай і гляди, щоб не впав на людях!»

Минула ціла вічність. Лікар біля ліжка випроставсь і глибоко зітхнув. Аллан сподівався, що люди підуть з кімнати, але вони всі зосталися. Тоді він ступив до ліжка й погладив Едіт по голівці. Якби він був тут сам, то взяв би дівчинку на руки, щоб іще раз, востаннє, відчути її маленьке тіло. Але при людях він не зважився так зробити.

Аллан пішов.

Коли він спускався сходами, йому раптом причулося десь угорі жалісне голосіння. Але насправді довкола було зовсім тихо, тільки звідкись долинуло ледве чутне схлипування.

Внизу йому трапилась доглядальниця. Побачивши, що він хоче їй щось сказати, дівчина зупинилася.

— Хто ви, міс? — нарешті промовив він через силу.

— Міс Евелін.

— Міс Евелін,— провадив Аллан чужим, тихим м'яким голосом,— я хочу попросити вас зробити мені одну послугу. Сам я не хочу... не можу... Мені дуже хотілося б зберегти невеличкі пасма волосся дружини й дочки... Чи не подбали б ви про це для мене? Тільки щоб ніхто нічого не знав. Обіцяєте?

— Так, містере Аллан!

Вона бачила, що його очі повні сліз.

— Я буду все життя вдячний вам, міс Евелін!

У темній вітальні хтось сидів у кріслі — струнка жінка, яка тихенько плакала, притискаючи до очей хусточку. Коли Аллан проходив повз неї, вона підвелася, простягла до нього бліді руки й прошепотіла:

— Аллан!..

Та він не зупинився, й аж через багато днів зрозумів, що та жінка була Етель Ллойд.

Аллан зійшов у сад. Йому здалося, що стало страшенно холодно, що стоїть глибока зима, і він щільно загорнувся в плащ. Трохи походив по тенісному майданчику, потім спустився крізь мокрі кущі до моря. Хвилі лизали берег, шуміли й, рівно дихаючи, викидали на мокрий, гладенький пісок кучеряву піну.

Аллан звів очі поверх кущів і побачив дах будинку. Там лежали вони. Він повернув голову в бік моря, на південний схід. Там, унизу, лежали інші. Там, унизу, лежав, задихнувшись, Хоббі,— пальці судомно стиснуті, голова закинута назад...

Ставало дедалі холодніше. Так, з моря, здавалося, вставала страшна холоднеча. Аллан змерз. Він увесь закляк. Руки закоцюбли, як у лютий зимовий мороз, обличчя задерев'яніло. Але він добре бачив, що навіть пісок не замерз, хоч і хрустів, наче ноги ступали по дрібненьких крижаних кристалах.

Цілу годину Аллан ходив берегом туди-сюди. Настала ніч. Тоді він перетнув замерзлий, обледенілий сад і вийшов на вулицю.

Енді, шофер, увімкнув фари.

— Відвези мене на станцію, Енді. Тільки не поспішай! — глухо, хрипким голосом промовив Аллан і сів у машину.

Енді витер рукавом носа, його обличчя було мокре від сліз.

Аллан вгруз у плащ і натяг на самі очі кашкета. «Дивно,— промайнуло в нього,— коли я почув про катастрофу, то спершу подумав про тунель, а вже потім про людей!» І він позіхнув. Він так стомився, що не міг поворухнути рукою.

На станції все ще стояла стіна людей — вони чекали, поки повернуться рятувальні поїзди.

Ніхто вже не кричав. Ніхто не сварився кулаками. Тепер він став такий самий, як вони, і горе в них було однакове. Коли Аллан під'їхав і вийшов з машини, люди розступилися самі. Ніколи ще вони не бачили, щоб хтось був такий блідий.

7

Аллан ступив до холодної зали для нарад, в якій люди звичайно чекали на станції поїздів.

На будівництві не додержувались ні формальностей, ні церемоній. Нікому не спадало на думку скинути капелюха чи припинити роботу, коли входив Аллан. Та сьогодні збуджені розмови одразу змовкли, і ті, хто сів трохи відпочити, повставали.

Гарріман рушив назустріч Алланові з розгубленим, змученим обличчям.

— Аллан!..— почав він і затнувся, мов п'яний. Та Аллан урвав його жестом руки.

— Потім, Гарріман.

Аллан сказав принести йому з буфету чашку кави й, поки пив її, вислухав донесення інженерів.

Він сидів з похиленою головою, ні на кого не дивився. Здавалося, він нікого не слухає й ось-ось підхопиться. Його безбарвне обличчя ніби застигло від морозу, припухлі губи посиніли, а по краях були білі. Сірі й важкі, як свинець, повіки налягли на очі — права, що іноді тремтіла, трохи нижче від лівої. Але в очах у Аллана вже не прозирав людський погляд. У них тепер люто зблискувало наче бите скло. Часом посмикувались і неголені щоки, а губи ворушилися, так ніби він розжовував зерна. Ніздрі раз у раз здригалися, хоч дихав Аллан нечутно.

— Отже, сумніву немає: Бермана застрелили?

— Так.

— І від Хоббі нічого не чути?

— Ні. Але бачили, що він їхав до проходки.

Аллан кивнув головою і розтулив рота, мовби хотів позіхнути.

— Go on! [71]

До триста сорокового кілометра у тунелі панував цілковитий порядок, і машини, яких обслуговували інженери, працювали. Робінсон,— він керував рятувальними поїздами,— повідомив по телефону, що дим не дав посунутись далі від триста сімдесятого кілометра і що він повертається зі